ПРО БАРАНЦЯ БІЛОГО І ЙОГО СЕСТРИЧКУ КУДЛАТУ (казка )
I
У вівці з села Осіле
Народилися малята.
Хлопчика назвали – Білий,
Ну, а дівчинку – Кудлата.
Молочком їх годувала
Мати, гріла і любила.
Як ваги в тіла набрали,
І зміцніла їхня сила,
Стала їх вівця пускати
В двір, за хату, де травичка.
Там у гру могли пограти,
Випити з відра водички.
II
Між собою не дружили.
Часом просить Кудла:
- Брате!
Підійди до мене, милий!
Будемо у «Жмурки» грати!
Слухать не хотів ніколи
Білий те, що Кудла каже.
Ріжками її поколе –
Та заплаче, в яму ляже.
Як забуде про образу,
Знову тягнеться до брата.
Підійде до перелазу,
Стане щось смачне шукати.
Як знайде, «О, є травичка! -
Крикне. - В ній багато соку!»
Брат прийде, штовхне сестричку,
З’їсть усе і знов навтьоки,
Навіть «дякую» не скаже!
Сумом вмиється Кудлата,
Хвостиком махне, приляже,
Не образиться на брата,
Звикла виклики тримати.
Небу, сонцю усміхнеться
Та й почне собі співати
Пісню, що зі серця рветься.
III
Ще потрібно те сказати,
Що на шиї прив’язала
Мама дзвоники малятам,
Чути, де малі, бажала.
Говорила їм при цьому:
- З шийок дзвонів не знімайте!
Як тривога буде в чому,
Ними, що є сил, махайте.
Якось Білий не послухав,
Дзвін зірвав – з гори скотився.
Тут якраз летіла муха,
Він за нею, як сказився.
Стрибнув через загорожу.
Та й побіг, мов навіжений.
Крикнула сестра: «Негоже
Так чинить! Вернись, нечемний!
Але братик не здавався,
Звик не слухати Кудлату,
Біг. Тут ліс уже почався.
Стала доня маму звати.
IV
- Виходіть мерщій із хати!
Білий наш побіг до лісу.
Треба йти його шукати,
Поки хось не з’їв гульвісу!
Мати кинулась за сином.
- Ой, чого ж мене не слухав?!
А тим часом вовк Грозина
Білого уже занюхав.
Заховався, заглядає,
Думає, як його вхопить.
Мама з палкою вбігає,
Ще й сестра дзвінком колотить.
Вовк завив: «У-у!» Дав драла.
Не поїв, у ліс подався.
Мама Білого забрала.
Не на жарт той налякався!
V
- Проспівай Кудлатій «слава»!
Я дзвінка твого не чула .
Як мене б не погукала,
В небо вже душа б відбула –
Не моя, твоя, мій хлопче.
Тож подякуй за спасіння
Кудлі ти.
Їй глянув в очі,
З серця вирвалось сумління:
- Сестро ( вдарив себе в груди)!
Вибач, вів себе негоже,
Шанувати тебе буду.
Дякую, що жити можу!
Притулила його тісно
До грудей своїх біленьких.
- Вибачаю тебе, звісно,
Ти ж мій братик дорогенький!
