В блакиті сяйній льодяних небес,
Розквітнула лілея сонцелика.
Поміж хмарин, на безголоссі плес
Закарбувалась влада її дика.
Той гордовито захопивши трон,
Сіяє в незворушнім ореолі,
Над плетивом акаційових крон,
Що в безнадії одубіли голі.
Позбавлені щедроти співчуття,
Її пелюстки проливають холод.
Заклепують ставочки в окуття
Мов крижаний жорстокосердний молот.
Лише джмелі арктичних хуртовин ,
Стривожать квітку спотайна набігом,
Коштовний пил з душі її глибин,
Обсиплеться на верболози снігом.
Веснітиме лілея до зорі…
На обрії погублять диво-вроду,
Вечірнього орлана пазурі,
Рубіном окропивши тло заходу.
Учора вранці сонце було за кольором, як розплавлена лава у доменній печі, але від нього справді віяло страшенним холодом, я навіть хотіла написати, що це мабуть була космічна тарілка, але в мене не було творчого натхнення...
І ось диво = заходжу на сайт і бачу ваш вірш саме на таку тему - мабуть ви мої думки прочитали (жартую)
ВАШ ТВІР НЕЙМОВІРНО ГАРНИЙ, Я Б ТАК НЕ ЗМОГЛА НАПИСАТИ ФІЛІГРАННО!
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Творчі душі споріднені нестримним бажанням негайно перетворити на римовані рядки чарівні миті життя. Усе б ви змогли! І вийшло набагато ніжніше, бо Ви - чуттєва жінка! Дякую!!!
Завтра принесу вечерю!!! 
