|
В імлі химерних тіней часу
Розсудок вхопив мотузок
І крізь примарні обертаси
Пролазив спритно до зірок.
Минав безодні глузування
І темноти дошкульний кпин,
Допоки стрівся на світанні
З обличчям сонця осяйним
Себе узрів на світу чвертці
І зрозумів – оце ява!
Почув, як страсне б’ється серце,
Як думи творить голова
І перший вірш полинув світом:
Життя прекрасне, мить чудна!
Чи знав тоді він, що боліти
Не буде тільки від вина,
А й того: бути чи не бути,
Та нош, що в’ючить майбуття?
Не знав,
Дививсь на атрибути
Феноменального життя.
Нема ні зради, ні любові,
Ні чорна заздрість не снує,
Лиш обкидає оком совість
Єство не сплямлене своє.
Не вбив, не вкрав, не богохулив.
Душа невинна поміж руж,
Та в нетрях зла лисичить дулі
Володар смерті – древній вуж .
Він аспідного зла наміряв,
Чорнильних цятинок припас,
Щоб біла совість стала сіра
В полоні криводушних фраз.
Дитячі дні давно минули,
Невинність з іграшками спить, -
Не вкрав, не вбив, та богохулив,
А панні білій мовив: цить!,
Яка у прикростей години
Одежу прала повсякчас,
Щоб зодягти того, хто винен
Своїм спасенням хоч би раз.
Їй так хотілося служити,
З вини ядучої спасти
І гробові смолисті плити
Розбити духом ясноти.
Душа снаги запрагла й слова:
Явися музико хмільна,
Акордів гамо кольорова,
Торкнися спрагненого дна.
Луною гаю, лісостепу
Хорали линули святі,
І душу брав ласкавий трепет
В щиросердечній простоті.
Бо мав найперший композитор
Черешень ноти, їх награв,
Дуби шукали басовито
Глибин чаруючих октав,
Травин сопрано у поземку,
Альти розхристаних корчів
Сплітались в музику легеньку,
Ще й світ пернатих туркотів.
Співоче поле небокраю
Вміщало хор усіх живих!
Душа промовила – я знаю
Як воювати проти лих:
Звук ліри, слова міць яскрава,
Мелодія мого єства,
Немов звитяги вічна слава
Над смертю Господа Христа.
Звучи , о пісне,тіш живучих,
Хай німоти пощезне лжа
І Київ – град , і місто Бучач***
Не омине твоя душа!
Логос , Логос – вічне слово
Існувало загадково,
В нім до мого існування
Був розсудок мій.
Совість спала у палаці
На божественнім матраці.
З пекла зирив змій.
Взяли руки порох надер,
Сформували торс без вади, -
Ось і чоловік!
Він лежить іще не дише,
І не ранить спокій тиші, -
Не почато вік.
Як задихав , кліпнув оком,
Зле самому, одиноко,
На душі жура:
-Від самотності заплачу,
От би Єву на додачу!
Ось вона, - Ура - а- а !!!
Змій на дереві какао
Рихтував капкан лукаво, -
Жіночко, kom her!*
Бог – брехун, а я правдивий
Не цурайтеся поживи
Кожного з дерев.
Як було – се всім відомо,
У штрафбаті нині homo**
На передовій,
Та душа бажає пісні
Хоч умри або хоч трісни,
Тут безсилий змій.
О творча думо, ти летиш!
В тобі душа , розсудок, совість,
Та упадеш, позбався лиш
Любові.
Вона окрилює тебе,
Дарує легкість ,міць польоту
Її немає – шкереберть
Летиш усоте.
Я приміряв біль до утіх,
Снагу до ліні, тьму до світла.
У протиріччі зріє гріх,
В любові – Божа суть розквітла.
Візьміть від мене весь загал
Контрастів радості і болю,
Я б і життя своє віддав
За право знатися з любов’ю.
Тому тоді, як розсуд мій
Назад по линві злізе в прірву,
Любове, з ним іти не смій,
Ти збагати собою віру,
І душу віршами сповни,
Щоб так промовили вони,
Коли побачу двері раю:
Надіюсь ,
Вірую,
Кохаю!
30.05.11.
* - іди сюди;
** - перша частина фрази "людина розумна"
*** - моє місто
ID:
262649
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 31.05.2011 15:37:14
© дата внесення змiн: 31.05.2011 15:37:14
автор: Рідний
Вкажіть причину вашої скарги
|
