Він стояв в лікарнянім віконці,
Говорив: «Ви, бабусю, не йдіть,
Розкажіть, що в селі, як там хлопці,
Будьте тут та ніде не спішіть.
Чи маленькі пташки вже літають,
Чи зміцніли їх крила слабі?
А мене лікарі не пускають,
Кажуть: хворі, жовтушні ми всі.
Сумно бути в лікарні без мами,
Все в палаті, чуть вийду на двір.
Так хотів би я бути із вами,
Задивлятись на обрії гір».
Відказала малому старенька:
«Ще недовго пробудеш ти тут,
Знай: хатина зробилась гарненька,
Біля неї вже айстри цвітуть.
Відлетіли у вирій лелеки,
Ластівчата вже дуже хуткі.
Собачата тепер є маленькі,
Кошенята ж великі такі.
З дідусем ми картоплю копали,
До цибулі вже черга дійшла,
Ми квасолі багато зібрали,
Груша наша врожаю дала».
Вже хотіла бабуся прощатись,
Та малюк заблагав: «Ще не йдіть,
Я хотів би за тітку дізнатись,
Щось іще ви мені розкажіть».
Розказала бабуся про поле,
Зріс великий у тітки буряк,
Сонце ввечері далі червоне,
Проскакав вчора гарний лошак.
Знов прощатись вона захотіла,
Із віконця же голос лунав:
«Ще дізнатись мені закортіло,
Що сьогодні дідусь заспівав».
Ще і ще не пускав він бабусю,
Все, що міг він її розпитав:
Про машини, забавки, Ганнусю,
До якої ходить полюбляв.
Що казати старенька й не знала,
Що могла, говорила йому,
Газетярка сльозу аж пускала,
Співчутлива була малюку…
17.02.2011р.
