Цей винахід забудеться незбутно,
Так само як іржава тятива
Натягнута, й відпущена нечутно,
Стрілу пускаючи в примхливе небуття.
Рогівка ока із піском торішнім,
Здичавіла ця стежка, не пройдеш.
Не в згоді із Всевишнім, тим колишнім
Ледь грішним. В решті сенсу не знайдеш.
В пірїнах весь, в пуху торішній вітер.
Присутній запах диму, - він лиш мій.
Старезний твій помолоділий світер,
І ти у ньому.-Мрій, нездаро, мрій.
Проржи іржу прошарком зашарілим,
Тримаючи на руцях немовля,
Заглянь у душу об`активом запотілим,
З близької відстані, середньої, здаля.
На гілля порозвішуєм волосся,
Затьмяний місяць ганчірками протремо,
Докрутим лямпку, оголосим її сонцем.
Проп`єм життя, і свої мрії проп`ємо.
Так шкода, що не завше чистий аркуш,
Так шкода, що душа така сама.
Так шкода, що не можна просто «плисти»,
Так шкода, що приплив, а тут –«нема».
Здивовано в весняній калабані,
Вдивлятися в свою майбутню роль.
Загинути вагомо на майдані,
Під обстрілом варених бараболь.
Задзюрить джинси і не зрадити ідею,
Закохано дивитись на хмарки,
Зійти із рельс не ждавши апогею,
Міняючи думки на цигарки.
Про що слова, про те що їх немає,
Лиш п`яний дощ і пригорща багна.
І час від часу за спиною хтось стріляє.
Туман і їжаки. І десь вона.
ID:
197655
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 24.06.2010 23:37:59
© дата внесення змiн: 24.06.2010 23:37:59
автор: Нетутешній
Вкажіть причину вашої скарги
|
А я вперше прочитала на хмiльну голову 
