"Ой не буде вже діла з цього, ой не буде. " Стара Ганя сиділа на ослінчику коло своєї хати і мружилась від променів осіннього сонця. Смагляве, все ще повновидне лице було зоране глибокими зморшками. Вони розтікались по обличчю річечками. Глибокі рівчаки на чолі перетікали в маленькі струмочки біля кутиків очей, а потім знову розтікалися ріками біля давно беззубого рота.
"Ай, холєрнику! Ходи но сюди. Та хутко. Подивлюсь, чого чіхаєш спину. Мо' яка блоха кусає. Певно треба дусту, - подумала стара. Пухнастий сірий кіт вальяжно встав, прогнув спину і ніби нехочучи заскочив бабі на коліна.
Ганя окинула поглядом подвір'я. Літня кухня, мурований хлів з клунею та майстернею, дровітня, ще один хлівець, гараж, комора і нарешті хата. "Не згірш як в людей" - думала стара. Скільки ж то праці було вкладено в цій насправді простенькій господі.
"Ой дитино, скіко ми ото з дідом гарували. Ти собі не думай, шо колись всьо так просто було. А скіко треба було виходити шоб тої цегли взяти, а хіба було де її брати? Та гонь його бери тих совєтів з їх колгоспом. На халєру вони здалися. Та що ми з дідом мали, як женились? Одну хату та й всьо. То вже потім хлів змурували. Дід усе сам робив, все вмів. Хоч і не міг дуже, коли вже старий став, але потихеньку, щось та й робив. А на хліві колись шифер був, а Вітя малий був, то придумав собі камінці по криші кидати. Ой, то вже таке було... Та дідо ніколи дітей не бив, але тоді один раз за реміня взявся. А вже як діти старші були, то Надя з Вітьою мотцикла тихенько з гаража вивели, аж на дорогу. То ше ж придумали собі таке, покататись.
Ой, дитино, хіба то всь спомниш, то ж всяке було. А ми з дідом дружно жили. Не пив, до мене ніразу з матюком не говорив, ото тіки шо курив. А я ж його спершу не хтіла, бо ж розвідник був та ше старший майже на десять літ. Але гарний був, високий, статний. А мені моя мати каже: "Та якби не розвідник, то б на таке гімно як ти і не глянув би". Боже, то вже двадцять літ як діда нема? Ой, як то час біжить. Отаке то було, дитино".
Колись на обійсті вирувало життя. В хліві мукала корова, всело рохкали свині та мекала коза. "А теперка шо? - думає Ганя. - Три коти та собака, ото й усе хазяйство. Та, хіба ше пару курок, та й ті останнім часом геть не хочуть нестись. А, ше бджоли. Але то вже до них нехай Вітя дивиться. Я вже не маю здоров'я. А де ж буде те здоров'я, якшо бабі восімсят шість літ буде? А Люба все кличе до себе жити. А мо' й правда на зиму до неї?
Ет... Ні, не хочу. Куди вже мені старій пхатись? А кому хазяйство лишу, три коти і собаку, а ще кури і бджоли? Мо' кума б пригледіла, але ж кума два роки як вмерла, якби не Ониськи, то сама б на куті і лишилась. Ні, не поїду. "
Сонце почало вже сідати, а баба покрекуючи встала, взяла осліньчик і пошкандибала до старенької хати, на лежанку гріти старечі кості.
ID:
997738
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 04.11.2023 00:17:18
© дата внесення змiн: 05.11.2023 19:03:06
автор: Livera
Вкажіть причину вашої скарги
|
