Зима нарешті згадала і про цей край. Незаймана ковдра снігу поглинула горизонт і нескінченне небо простягнулось за край сприйняття людського ока. Зараз настала та сама короткострокова тиша. Пара з роту виблискує на сонці та от-от кристалізується під хрусткі звуки з-під ніг. Зимове над'яскраве сонце повністю охоплює та на мить забуваєш, що прóйняте морозом повітря змушує тіло тремтіти від холоду. Світловий день здається таким коротким, ледве можна встигнути насолодитись всеохоплюючою білою красою. Ось вже і вечоріє. З'являється м'яка лінія небосхилу, а пурпурово-рожеві відтінки верхньої половини гармонійно поєднуються із монотонним вже темно-білим простирадлом на землі.
Останні промені сонця прощаються до завтрашнього ранку і швидко зникають з очей. Можна повертатись всередину — туди, де є хоч і не справжнє та тьмяне, але світло. Ув'язнене у червоному від температури залізному кубі, полум'я все намагається втекти звідти під звук тріску, але марно. Нарешті прийшов час відпочинку. Бунт у пекельній в'язниці потроху згасає, стихають звуки, але тепло охоплює від кінчиків пальців і аж до вух. Чекаємо на новий день...
