Кошлатяться у балці вівці й трави. На серці буревій потроху вщух. Життя з дрібниць пізнавши, а не з правил, вівця лишила вовни шмат кущу. Мов привид, світить оком ветха хата, – провести сонце вийшла край села. Димар, мов шию, витягла пихато. Без даху. Втім, в шибках ще повно скла. Господарі пішли й не попрощались. Звалився льох, попадали тини. Її ж завжди розрадять від печалі невтомні солов'ї і цвіркуни. Вони, мов чатові, колишуть тишу, сни хати, балку, терен, груди скель, Куди, по що, для чого звідси йти ще, із раю в край розбурханих вістей? Де вже не ти, а світ з оправ і правил. Де тонеш в морі ґвалту й метушні... Кошлатяться у балці вівці й трави, як тло, на котрім норми всі – смішні. © Сашко Обрій.
ID: 948464 ТИП: ПоезіяСТИЛЬОВІ ЖАНРИ: ЛіричнийВИД ТВОРУ: ВіршТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 22.05.2022 19:18:16 © дата внесення змiн: 22.05.2022 19:18:16 автор: Олександр Обрій
Проект ініційовано у 2002 р. київським поетом Євгеном Юхницею Правила щодо cookie