Я маленька дівчинка з міста великого,
Маю тата і маму, росла в щасті колихана,
Розбалована рідних любов'ю, турботою.
На світанні війна увірвалась скорботою.
У піжамі спросоння біжимо в бомбосховище,
А виходячи звідти, бачим всюди руйновище.
Харків мій рідний у диму і вогні.
Ой матусю, рідненька, дуже страшно мені.
Я молюся до Бога, склавши ручки маленькі,
У підвалах ховалися діти й старенькі,
Докупи тулились, молились, молились,
Щоб жахіття й страхи скоріше скінчились.
І з підвалу в машуну, і на склі напис "діти".
Я ніяк, ну ніяк не могла зрозуміти,
Де провина моя і чому хочуть вбити?
Я ще мало жила і так хочу любити...
Від війни я сховалась, тут тихо й весняно,
І квітують сади білопінно й духмяно,
Але сумно мені, бо не знаю, де друзі,
Шлю листи в нікуди своїй кращій подрузі.
Дуже хочу, щоб було, як колись:
Щоб уроки у класі моїм почались,
Повернулись за парти діти до школи,
Щоб війни не було у нас більше ніколи.
Зоя Журавка
