У кожної людини:
Дорослої, дитини,
У бідних і багатих,
В нешлюбних та жонатих,
В дівчати, у хлоп’яти,
Німкені, циганяти
Жильці є невід’ємні
Огидні та приємні,
Всередині і зовні,
Набутії та кровні,
Що живляться життями, −
Зовуться почуттями.
Їх безліч і всі різні:
Веселі чи то грізні.
Та всі повинні бути
На світі, потонути
В суб’єктах, що їх мають,
З якими ж і складають
Одне-єдине, ціле,
Що світом править вміле;
Бо кожне чуття спільно
Із іншими й роздільно
Розширює, шліфує
Те, що вже є, існує,
І створює новії,
Довершені, живії,
Що вгору дух підносять,
А в серденьку голосять
Подяку за те Богу,
Що Він життя дорогу
В реальність втілив чисту,
Ясную, променисту, −
Туди, чуття де кожні
Завжди у всіх спроможні
Себе ж і виражати,
Свободу надавати
Всьому різноманіттю,
Цим самим довголіттю,
Добру, теплу, здоров’ю
І щастячку любов’ю
До мрій і див, що сяють
Міць-браму відчиняють,
Куди душа і тіло
Із серцем линуть сміло,
Долаючи незгоди,
Падіння, перешкоди
І мук пекельних море −
Журбу, страждання, горе…
Та всупереч усьому
Тому діянню злому,
Що має чорні очі,
Які посеред ночі
Заковують дух наче,
Що серце стиха плаче,
Гірка сльоза якого
Пече серденька того
М’який мішечок, повен
Чуттів ясних, мов човен,
Що мчить в бурхливу зливу
Потужного відпливу
В даль темну, неозору,
Де все злітає вгору
І тане, ніби крига,
Немов весни відлига,
Й лиш в пам’яті лишає
Все те, чого немає;
Душа і серце, й тіло −
Вогнем все загоріло,
Вогнем тепла кохання,
Нестримного бажання
Надати людям крила,
Яких, мов хвиля, вкрила
Шалена тая мрія,
Незгасная надія,
Що душу напуває,
Втіша, оберігає, −
Щоб світ увесь іскрився
Добром лиш, запалився
До всіх та до усього
Любов’ю, що нікого
Весь час не покидає,
Голубить, зігріває,
Вік радості дарує
І серденько лікує;
Щоб в щасті всі купались,
А втіхою вмивались,
Щоб кожний ранок сонце
Всміхалось у віконце
І очі вмить будило
Промінням ніжним мило,
Щоб ласку випивали
Й здоровими ставали.
Євген Ковальчук, 14. 01. 2011
