Не блідне сонце - парадокс осінній,
І сніжноягідник у білих кульках весь.
Цвіте усмішка хризантемна нині,
А хтось заплутавсь і шукає, певне сенс.
Рілля чорніє фарбою нічною,
Розлитою старанно на старі поля,
Але ж ще свіжість дня так пахне хною,
Тим листям, що опало вчора із гілля.
Червоно-жовте прилягло деінде
На гладь озерно-тусклу - конфеті легким,
А небо котить сірувату піну -
Впаде униз дощем задумливо-тривким.
У пізній осені не все й мінорне,
Прозорість крапель на гіллі дерев блищить.
І раптом хтось теплом своїм зігріє,
Й душа чиясь не охолоне ні на мить.
( На фото кущ сніжноягідника)
І пізня осінь в собі красу несе,
Вона старається, як може.
Гарно описала, дорога Світланочко її красу!
Нехай вона тебе теплом зігріє
А холод душу ніколи не дістане!
Щастя тобі і море душевного тепла!
У всьому є своя краса - треба тільки вміти бачити.. 
