Пам'яті дідуся Лободи Івана Васильовича, репресованого у 30-х.
Тремтіли дні тоді, немов від сказу,
І ночі божеволіли не раз,
Як панувала сталінська зараза,
Народ ламала, не зронивши фраз
Про те, чому саме його обрала
Для кари, хоч не винен зовсім був,
І долю молоду переорала…
Слова ж красиві линули з трибун.
Минали дні, роки, майже століття…
Вмирали й ті, хто цей творив терор
І голоду звірине лихоліття…
Таких історія не знала ще потвор,
Які народ уласний корчували
І сіяли пекельно-дику лжу
Ті, що півсвіту хлібом годували –
Свої ж раділи з лободи коржу…
В німій покорі не хотів він жити,
Прорахував усе заздалегідь.
Хотів на своїм полі сіять жито,
Господарем буть долі і угідь.
Він бачив сни, як з дітками працює
На Богом даній, на своїй землі,
Та мрію задавили його цюю
Компартії сини, що у Кремлі.
Його забрали… з вироком… без суду,
Якраз сади весняні зацвіли,
Наливши бруду всій родині в груди,
У невідомість батька повели…
У двадцять шість пішов, не попрощавшись,
Вернутися живим ще сподівавсь,
Беріг в собі, як дітки закричали,
Й тоді, як під час допитів звивавсь…
Не повернувся… Чи то так судилось?..
Не пощастило звідти й утекти…
Ще довго дітям тато й мама снились,
Як вишні починали знов цвісти…
3.09.2021.
Ганна Верес (Демиденко).
