Це було у лузі в теплу літню пору,
Вийшло Щастя вранці на Зелену гору.
У долині річку вздріло невеличку.
Кинулось до неї, зняло черевички
І зайшло у воду. Та не стало митись.
Бо вода холодна, можна застудитись.
Йшло собі, де мілко, попросту, краєчком.
Хвилечки стрибали, мов малі овечки.
Сонце усміхалось, обіймало зранку.
Подала тут голос із кущів вільшанка –
Чистий та бадьорий. Щастя дивувалось,
Слухало натхненно, радістю вмивалось.
Та недовго пташка на кущі сиділа,
Крильцями змахнула, з гілочки злетіла.
Сіла на березу. І на вільху згодом.
Вийшло з річки Щастя, та й за нею ходом.
В горлі перестала колихати дзвін
Пташка, коли Щастя рушило вдогін.
Обернулось Щастя до Свічечки боком,
Вздріло на ромашці павиче око.
Захотіло воно руку йому подати,
Із гарним сонячним днем привітати.
Та метелик злякався,
від квітки відірвався
та й полетів.
Щастя кинулося за ним,
Але метелик щез, як у повітрі, як дим.
Сіло Щастя на горбика у траві.
Аж тут повзуть мурашини дві.
- Хоч ви від мене не втікайте!
Зі мною, Щастям, порозмовляйте!
- Та ми б і раді поговорити,
але хто ж за нас буде до мурашника будівельні матеріали носити?
- Якщо ви не проти, я вам допоможу,
назбираю сухих гілок, до хати піднесу.
- Згідні!
- Де живете?
- Під ліском, - каже мурах.
- А чим харчуєтесь?
- Поїдаємо шкідливих комах.
- То ви те саме робите, що і птахи?
Хоч малі, та корисні таки!
- Авжеж. Хоч і не співаємо, й не літаємо,
Та свою роботу добре знаємо.
Назбирало Щастя сухих гілок (і багато!),
Піднесло їх до мурашиної хати.
Перед тим, як вирушати в путь,
Спитало в комах: «Як вас звуть?»
- Мене,- каже мурах, - Кусь.
- А мене – Куся.
- Ну, а я Щастям звуся.
Усміхнулись, подякували за допомогу
Та й зникли за дому свого порогом.
Зголодніло Щастя, вирішило йти домів.
Мама напекла вже, мабуть, пирогів!
На ноги глянуло, черевиків нема.
От дірява, подумало, моя голова!
Черевики лишило я десь під кущем.
Треба йти шукати. А у серці – щем.
Недаремно Щастя хвилювання мало.
Не знайшло взуття там, де воно їх клало.
Взуття ж це побувало на різних тваринячих ногах.
Та нікому з них не підійшло. Ах!
Зайчик пробував в черевики лапки запхати –
Завеликі. Хіба напакувати в кінчики вати?
Та де її взяти? Залишив. До лісу пострибав.
Їжак з пів години черевики приміряв.
Не взяв, не тримаються на його лапах.
А гарні і мають приємний запах!
Шкода, час задарма пустив у біг.
Плюнув спересердя й у ліс побіг.
Пробувала чапля взути черевики.
Ніби й не жмуть, і не дуже великі,
Та лиш в них пішла у повітряний біг,
Злетіло взуття із тонких її ніг.
Не стала чапля за ним вертати.
Не зможе вона в черевиках літати.
Школярка мала до ріки підійшла,
В траві черевики, що впали, знайшла.
Гарні такі, зауважила, нові́,
Синьо-жовті, як стяг український, шкіряні́!
Запхала в них ноги – добрі, модні.
- Овва! Пощастило мені сьогодні!
Посиділа трохи на траві (чула втому),
Взяла черевики, подалася додому.
В лузі перед цим вона печериці шукала.
Мама послала її. Цілу торбу набрала.
Коли переступила поріг рідної хати,
- Принесла грибочків? – запитала мати.
- Так.
- Багато, мабуть, бо веселе личко.
- Крім грибів, знайшла я гарні черевички.
- Узяла їх?
- Звісно.
- Мала б уже знати,
Що чуже додому є невільно брати!
Хтось вернеться, буде це взуття шукати,
Жаль в душі гойдати, сльози проливати.
- Якось не подумала я про це.
Сподобались мені черевики – і все.
Підійшли за розміром мені – ось і взяла.
У мене ж таких новеньких нема.
Якби татко був живий, купив би мені,
Та він пропав на війні.
- Зароблю грошенят, нове взуття тобі придбаю.
Наразі, ти ж знаєш, роботи не маю.
Пандемія скрізь розставила свої хижі сіті.
Та рано чи пізно все зміниться в світі.
Щодо своєї знахідки, ти оголошення напиши,
На ньому нашу адресу вкажи.
Так і так, мовляв, знайшла черевики чужі
Біля міста Доброго на березі річки Свічі.
Дівчинка сіла, оголошення склала,
На ньому свою адресу вказала.
Розмістила написане у трьох місцях –
На кущі - біля Свічі, при дорозі - на двох пнях.
Щастя побачило оголошення, прочитало,
До дівчинки того ж дня завітало.
- У тебе зберігається моє взуття? –
спитало, привітавшись спочатку з дитям.
- Можливо. Та спершу опишіть його мені.
- Черевики синьо-жовті, нові, шкіряні.
- Такі я знайшла. Зараз принесу.
Віддала їх Щастю, зронила сльозу.
- Чого ти, дитино, пускаєшся в плач?
Принесла я тобі в нагороду калач.
З’їси його і розквітнеш від дива.
Будеш весела, багата й щаслива.
Щастя взуло черевики і зникло за тином.
Дівчина з калачем зайшла до хатини.
Стала мамі розмову зі Щастям переповідати.
Надія піднялася, зняла зі себе ґрати.
Сіли мати з дитиною за стіл плече до плеча,
З’їли обидві по доброму кусневі калача.
Аж тут радість задзвеніла на все місто дзвоном:
Татка знайшли, повертають із полону!
Маму звуть телефоном до праці.
Щастя заслужило подяки та овацій!
Мер міста, дізнавшись про події, цієї ж днини
Поклопотався про подарунки для мами й дитини –
Передав одяг, одежу, продукти харчування.
Дівчинка завмерла від здивування,
Коли знайшла в коробці, яку їй дали, на дні,
Синьо-жовті черевики – нові, шкіряні.
Чесність і добро – в пошані у народу. Будеш жити з ними, отримаєш нагороду.
Завтра ще перечитаю. Не лінуйтесь, читайте і напишіть коментар. Хочу знати вашу думку щодо казки. 
