Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Ігор Рубцов: Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 1 частина) - ВІРШ


Ігор Рубцов: Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 1 частина) - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 29

Пошук


Перевірка розміру




Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 1 частина)

Ігор Рубцов :: Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 1 частина)
Тридцять років тому Чверть століття обмірковував одну тему, та не наважувався викласти спогади. Спогади воїна чи окупанта? Яскраві чи ні? Можливо, моє особисте нікому не потрібне. Може, я не вмію писати. І добре, що за цей термін не знайшлося часу та натхнення попсувати папір. Напевно, усе мало би інше забарвлення: пишномовне оспівування інтернаціоналізму, героїзму, військової звитяги, радянської слави. Як мислив, так і написав би тоді. А тридцять років, хоч і проминули, як три дні, докорінно змінили світогляд. Хоча, чому тридцять? У 1988 році я був ще інтернаціоналістом. У 1991, пам’ятаю, вже так не вважав. Вважатимемо, що слід було перевірити почуття. Тепер я готовий до першої після школи великої письмової роботи. На початку подія ніяким чином мене не стосувалася. Її відлік почався наприкінці 1979 року – першого в історії радянсько–афганської війни. Чотири роки ескалації – взагалі не мої. Я був іще малим, але дехто із моїх земляків якраз дозрів до призовного віку і це було якось дивно: Птаха – чувак з мого будинку опинився на війні! Він і війна? Не вкладалося. Уявити себе на тому ж місці… У 1983 з’ясувалося, що я вже дорослий, мені вісімнадцять років. Я не вірив, але у військкоматі мене вирішили випробувати. Перевірка тривала чотири рокі. Рік номер один – куди я потрапив і коли закінчиться дурдом? Рік номер два – жити можна, але не щодня. Рік номер три – я зробив це, але хто би мені пояснив: навіщо? Плутано я вже й сам намагаюся дати відповідь на це питання, а стосувалося воно рішення залишитися на надстрокову службу. Нарешті, рік номер чотири - я трошки краще почав розбиратись в собі. Все, що досі триває, називається постафганським періодом - час ретельної переоцінки минулого. Тридцять років відділяють нас від подій, які почалися штурмом палацу на одній із сопок Кабулу. Хоча, ні, не те. Штурм – не початок. За пару днів до нього на кабульському летовищі завирувало життя. Вдень і вночі на смугу сідали військово-транспортні літаки, демонструючи місцевим червоні зірки. Кабул і Баграм – найбільша військово-повітряна база у 60 кілометрах від столиці, ще ніколи не бачили подібного. У військових училищах Кабулу, у полках і окремих афганських частинах радянські військові радники встановили особливий режим для курсантів, солдат і офіцерів. Офіцери першими склали зброю на купи під ноги шураві - представників страни совєтов. Її навіть не переписували перші пару днів, поки з цих куп не почали масово зникати раритетні зразки пістолетів і різноманітного екзотичного озброєння. Частину афганських командирів заарештували, дехто із спритних і далекоглядних встиг вислизнути, передчуваючи біду. Ніхто із них майже нікому не вірив, бо мало хто взагалі розумів, що сталося і як буде далі. Тяжкі години вагання. Хто хазяїн у країні? Та хто б не був керівником номінально, відчувалося, що Афганістаном керують не корінні афганці, а оті високі чини зі слов’янським типом обличчя. Так, насправді, і було. Хтось наважився вистрілити першим, чи, може, віддав команду відкрити вогонь на ураження. Були вагання: натиснути на гачок і вбити того, хто вчора навчав мистецтву бою. Ви можете усвідомити, які протиріччя вирішував для себе кожен афганський воїн? Хоча, що нам до них? Тоді ми самі ще не вміли думати. А дехто з побратимів і досі не навчився. Закінчуючи останні класи середньої школи, я не міг збагнути логіку війни хто зна де і з ким. Як мінімум, на нас хтось мав напасти, ті ж американці, наприклад, демонізовані радянською пропагандою. По факту, коли все-таки для кожного відкрилася очевидна правда про участь наших військових у бойових зіткненнях в Афганістані, маховик маніпуляцій почав обертатися таким чином, щоб усім нам довести доцільність їхнього там перебування. Ми мали не тільки знати, але й вірити, і мислити правильно, саме так, як було потрібно перестаркам за кремлівською стіною. З нами грали, але на яких струнах? Пункт перший, головний, безпековий. Подейкували, наче Афганістан розглядався країнами НАТО у якості плацдарму для ядерного удару по радянському союзу. І навіть називали хвилини, яких не вистачило американцям, щоб висадитися в Афгані, бо ми встигли зробити це першими. Маячня! Але як гостро вона сприймалася з подробицями: американські літаки змушені були розвернутися у повітрі. І вірили! Та й досі деякі упороті вірять. Другий пункт, сльозогінний. Якою високою має бути місія визволителів з радянської країни – країни, яка посилає кращіх синів захищати бідного дехканина, простого афганського трударя, дитинку, стару людину. Хто про них думав у світі? Та тільки наше політбюро, а значить – ми, бо ми всі як одна людина і думали, і діяли однаково (хоч зрозуміла моя іронія?). Так вчили. На початку 80-х років не існувало достовірної офіційної інформації (або наявних доказів бійні) про масштаби участі у конфлікті. Правда, і до нашого невеличкого шахтарського містечка долітали чутки: «До Донецька прибув літак набитий цинками». Хтось десь повернувся додому обпечений, чи посічений осколками. Чутки чутками, але тільки у 1981-му від сусіда почали приходити листи про війну. Тоді я усвідомив: наші добряче воюють. Значить, це необхідно!? Наївним був я тоді, та кажіть – дурним, не ображатимусь. І мені кортіло бути героєм-захисником. Я уявляв себе бійцем, вцілілим після багатьох місяців поневірянь. Хоча, не було ані найменшого бажання занадто ризикувати, демонструючи апріорі відсутні навички. Власне, сили теж бракувало такої, аби її демонструвати. Проте, була витривалість, терплячість, наполегливість і нетерпимість до «поганців». І навіть віталося нескладне поранення. Ну, все ж таки, воював! Отаке мав виховання, чого вже приховувати? Очікування повістки, повірте, страшніше за отримання. Невідомо, скільки лишилося жити? По людськи, тобто. Тільки-но відсвяткував вісімнадцятиріччя, аж за місяць отримав державний бланк: «1 жовтня прибути на...» Все, попа! Тямущі переконували, що у ранні терміни до лав беруть у закордонні контингенти. Заманливо! І куди ж мене? Однокласник Федько в один день зі мною теж отримав повістку. Може так і служитимемо разом? Спробував проаналізувати чутки. До спортсменів-розрядників ми не належали, значить десантура і Афган (нащо здохлики у бою?) нам не світив, правильно? Може Куба? О, Кубо, омріяна карибська красуне, лечу до тебе! Хтось вкинув оце слово і я переконав себе, що саме так і станеться. Віват, Кубо! Тринділи, що там солдати не схожі на солдатів: носять цивільне вбрання, живуть у шоколаді. От і мені, значить, поперло! Не дарма ж я на совість вчився у технікумі? Оцінили. Хоча, Федько... Цей псував мою аналітичну модель. Вчився аби як, ледве відбувши, за сприянням запотиличників вісім класів, та училище зв'язку. Курив і нишпорив по смітниках. За що йому Кубу показувати? Вранці 1 жовтня нас сяк-так вишикували перед Селидівським комісаріатом, порахували і доставили у Донецьк, на територію збірного пункту. Важкі ворота зачинились. З тієї хвилини ми перестали вважати себе вільними. Серце стиснулося до розміру пінг-понгової кульки. Домашня дитина – я не бажав миритися з дійсністю, а відкосити не хотів і не міг. Почесний обов'язок! Сумління не дозволяло вдавати немічного або дурника, хоч дехто із знайомих задіював тяги, відкараскуючись від призову. Я йшов, як сумирна вівця, втішаючись думкою про швидкоплинність часу і деяку витривалість. Не такий вже я й домашній. Бажання почати своє незалежне, цілком окреме життя мало місце, плюс не занадто стримуваний вітер авантюризму. І ще страх як хотілося на Кубу, аж усі етаповані на збірний пункт ввижались потенційними кубинцями. Мрії мої, мрії! Вони спричиняли безумство уяви. Такі картинки малювали! Лише два рокі і я перебиратиму фотознімки під пальмами. Засмаглий красень у моднявих джинсах і захисних окулярах. По правді, така фотографія з’явилася: пальма, джинси, окуляри, тільки в іншій півкулі. І у військовому є, і на танку теж, а ще з табельною зброєю – повний набір викаблучника, тільки не з Куби. Переставляємо літери, додаємо «л» і виходить – Кабул, місце і місто першої зупинки у моїй тривалій закордонній епопеї. А першим обламав мої мрії про Кубу майор з автобатівськими емблемами, якого новобранці за цивільною звичкою відразу почали називати на «ти». Він супроводжував нас залізницею з Донецька до Новомосковська, постійно перебуваючи у тому чи іншому стані сп’яніння. У перший вечір майор Микола (Кольок), скрививши жалісливу міну, відверто заявив: «Шкода вас, пацани. Незабаром потрапите до Ташкенту, а звідтіля – в Афганістан. Чи не нашукаєте часом трохи грошей? Наврядчи вони стануть вам у пригоді.» Кілька хлопців насували йому у жменю м’ятих карбованців і вже до ранку Колька ми не бачили. А вранці він з'явився зі слідами нічних «поминок» на морді лиця. Здоров’я він не економив, обмиваючи наш призов – за його ж власною версією - потенційне гарматне м'ясо. Ми також виглядали кепсько, але з іншої причини - внаслідок бурхливо проведеної, майже безсонної ночі. На ніч усіх нас, ще не стрижених, заштовхали до тісної казарми з двоярусними тапчанами. Збуджений натовп насилу розлігся. На зсунені по двоє тапчани вкладались утрьох. Лежачи посередині, хлопці мучилися на стиковому заглибленні. Крайні чіплялися за повітря, аби не попадати додолу. Який сон? Світло вимкнули, а гамір все наростав. Черговий офіцер спробував гримнути на балаган, за що миттєво у відповідь почув таке огидне слово, яке відтворювати я не стану. Спіймавши облизня, той пішов кудись плакати. І не було на нас методів впливу. Присягу ми не складали, виконувати накази командирів не обіцяли. Не визнавали поки що хлоп’яги командирів. Один наглядач, - і того, наче водою спустили. Не билися і за те дякувати! Наступного дня невиспану юрбу транспортували до потягу. Там до нашої важко керованої додали ще одну команду з Луганської (тоді Ворошиловградської) області, розпихали по двох вагонах, та й спекалися збіговиська шибеників. Один вагон – донецькі, другий – лісічанські. Дорогою до Красноармійську то там, то сям виникали суперечки: хто у потязі крутіший. Дехто заздалегідь, не доїхавши до армії, вже загрожував когось зачмарити, дехто провокував розібратись на місці – чого відкладати? За наявності двох ворогуючих армій нависла загроза локальної війни. Новобранці дивились одне на одного, як чужинці. Недовійськова молодь весь час кудись переміщувалася, у тамбурі грюкали двері і звідти токсично тхнуло куревом, ніби з усіх вагонів пасажири збігались покурити саме у цей тамбур. Перед зупинкою у Красноармійську по руках пустили капелюха. Двадцятихвилинна зупинка не залишала шансів залишитися тверезими двом небезпечним вагонам молодих юнаків. Скільки нас було, ніхто ніколи не дізнається, тому простіше так і казати: два п’яних вагона. Народ прагнув відзначити перший день похідного життя, бо у двох роках таких днів аж сімсот тридцять і як вони минатимуть, жоден із нас не мав ані найменшої уяви. Двоє активістів з валізою чкурнули «пальне». Решта позирала скоса на цивільне населення так, ніби ті заборгували, тому навпроти нас намагалися не зупинятися. Час вийшов. Потяг плавно рушив, а валіза як пішла, то досі не поверталася і там ще двоє людей із нею. Що ж, кмітливі прогнозовано рвонули стоп-кран. Зчинилась метушня із залученням провідників і бригадира поїзда, безтолкове з’ясування причин. Але ніхто нічого не бачив. Вагони знову повільно покотились, та вже у іншому тамбурі хтось відпрацював стоп-краном. Горілка мала прибути до вагонів. Аж ось, летять! Ускочили, підхоплені дужими руками своїх земляків. Почалося щось... Кожен гуляв, вкладаючи всю душу у ту гульню і всю силу легенів, доводячи тільки свою правоту, своє знання життя. Мама рідна! Оце їхало добірне поповнення виконувати інтернаціональний обов'язок. Яке вже було. Уявляєте настрій кожного? Вільна людина потрапляє на два роки у рабство – ніяк не менше. Під машкарою крутизни чи не кожен думав про це і намагався не думати, забутися, а для цього краще напитися. І дехто занадто швидко перебирав запас можливості. Жирний рожевощокий хлопець у принципі не міг впасти набік. Він просто сповз, перетік з сидіння на підлогу, застрягнувши між сидінням і столиком. Торсання, ляпаси по пиці не привели його до тями, хіба смішно здригалися щоки, вкриваючись зимовим рум’янцем. Вочевидь, нервові закінчення знаходилися занадто глибоко під шкірою. Решта народу йшла в рознос. Розмови стали банальним перекрикуванням всіх всіма. З ротів летіла слина, очистки і недоїдки сипалися на підлогу. Призовники інтонаційно підвищували рівень свого авторитету, тому сторонній глядач, якби такий знайшовся, міг подумати, що точилася сварка. Але ні. Ще навіть не салабони, хлопаки вже приміряли на себе роль дідів. Як далеко до дідівських привілеїв нам човгати – заспиртований розум втратив відчуття реальності. Ми їхали. І про це знала уся залізниця. Міжнародний переліт Само собою, до армії я за кордоном не бував, як і решта призовників. Ми навіть не здогадувалися, якого кольору там трава. Наприкінці лютого мали про все дізнатися. На ташкентському військовому аеродромі «Тузель» заправляли Ту-154. Бортом сині букви - «Аерофлот» повідомляли про буденність і мирний характер польоту. Звичайний рейс: цивільні пілоти, стюардеси, пасажири і щойно випущені з навчального комбінату рядові, половина салону юних солдатиків. Чекаючи виліт на Кабул (на «Кубу»), спостерегли послідовну посадку двох військово-транспортних Іл-76. Хвиля голосів сколихнула повітря: «З Афгану!» Вони і ми – повна протилежність. У чому? У якомусь незбагненому для нас розумінні життя. Як люди, ми всі однаковісінькі у різноманітності: добрі і злі, сміливі і боягузи, ліниві і моторні, та всякі. Але ми розліталися у різні боки: ми туди, де не вміли жити без специфічних формул виживання, а вони – на наші місця, де також мали знову вчитися співіснувати у світі, який залишився не досконалим. На обмін досвідом часу не було, тому вони зичили нам успішної служби, вчасного повернення, чоловічої дружби, взаємодопомоги, розуміння командирів, захисту від небезпеки, скорого перетворення на справжніх чоловіків, здатних на гідний прикладу вчинок. Може ті, з військових «бортів», вже перейшли на інший щабель людської гідности? Вони побачили лихо, склали ціну життю, виросли, як люди… Скільки часу для цього потрібно? Ми готові були ступити у ріку, яка, на мій погляд, мала омити нас від намулів юнацького хизування один перед одним, намагань довести свою твердість, своє достоїнство не вчинком, а балачкою. Час пішов! Одна непоправна вада нашої спільної долі у відсутності підстав для того, щоб вживати слова: людська гідність, честь і подібні. Само собою, такі якості багатьом із ветеранів притаманні, але при цьому повна невідповідність завданням, поставленим нашою Батьківщиною – приборкати геть чужу країну, загнати її до стайні країн з маріонетковими режимами, приректи її на повну залежність від волі старців-маразматиків з марксистсько-ленінською патологією обох півкуль мізків. Наївних романтиків цей світ «любить» по своєму. За п'ять місяців навчання у Ташкенті я не знайшов підстав констатувати: ось, ми стали іншими, вилюдніли чи що? Вже невдовзі по прибуттю у групі чітко позначилися задерикуваті лідери, та ті, кого цькують. Виокремилися негідники або суб’єкти, не спроможні втримати себе у тісному просторі військової дисципліни. І завелися вони, як заводяться таргани, раптом, несподівано. Не іншого року народження, не іншого терміну призову, а у нашому ж підрозділі, де всі рівні, всі схожі, як два нігерійця для білої людини. Коли на нас напосідали діди із сусіднього будівельного батальйону, ми гуртувались і давали відсіч. У тих свербіли п'ястуки від неактивованої люті, та хіба проти нас що зробиш? Неписаний закон армії, скорочений до трьох слів, звучав так: молодий має літати. Діди й раді би навчити прописним істинам, але ми скрізь ходили купно, особливо на їхній території. Так то були чужі діди, з іншої частини. «Своїх» ми не минемо свого часу. А цим хтось із сержантів одного разу зауважив: «Салабонів незабаром «за бугор» кинуть, а там... Не чіпайте!» Я, наївний, надумав собі, як добре швидше вибратися з Ташкенту на постійне місце служби. Не може там, де кулі літали, як ґедзі біля корів, ставлення до молодого хлопця бути скотським. Тому, здається, відбуваючи назустріч невідомому, не один я гірко помилявся, маючи ідеалістичні уявлення. От тільки ніяк не вкладалося, яким чином ота підлота серед нас, може перекроїтися на воїнів-героїв? Їх вистачало, нелюдей, не навчених поважати хоча б ровесників. Якщо обов’язок інтернаціоналіста почесний, з якого переляку почесті дістаються негідникам разом з нормальними хлопцями. Таким було моє нарікання на адресу компетентних органів і військкоматівських офіцерів: не догледіли, а нам червоніти? Моїм пафосним думкам про зразкового радянського воїна гостро бракувало реалізму. Літак енергійно відірвався від смуги, ліг курсом на Південь. Небачені краєвиди провокували свідомість не вірити нічому. У житті так не буває. Зараз прокинуся і поїду до технікуму. За пустелею почалися гори, та такі гори, тільки милуватися ними. Ну ви шо? Серед краси можна з кимось воювати? Здавалося, на сотні кілометрів в усіх напрямках немає нічого, окрім гір. Мандрівнику потрібне життя подолати відстань пішки, та й то він загубиться там, лишиться жити серед людей гір. Не бачивши війни, важко змусити себе вірити, що вона точиться десь під крилами літака. З висоти ми її не помітимо, а вона є. І чи хто питав себе: а нащо нам ота війна? Що вона вирішує для такого супер-монстра, як радянський союз? Хто бачив Афганістан лише на карті, подумав би: у великої країни вистачить потуги підім’яти під себе мало помітний клаптик землі з архаїчним устроєм. З десяти тисяч метрів, оглядаючи безмежжя гір, я би посперечався. Як це можна контролювати? Лайнер подолав чималу відстань, але пілоти не збиралися знижуватися. Сплять, чи що? Я роздивлявся навкруги, розшифровуючи химерні візерунки вершин і ущелин. У таку погожу днину далеко видно. Хто сидів коло ілюмінатора, а я саме там і був, побачив місто, помережане артеріями вулиць. Рівний політ на ешелоні і раптом глибоке занурення носом. Тіло втратило вагу. Що не так? Із зовні все трактує величний спокій. Крильця здригаються, неушкоджені. Двигунів не видно, навіть майже не чутно. То що? На значній відстані ліворуч і вниз я відшукав поглядом пару винищувачів зустрічним курсом. Чи, бува, не «паки»(пакистанці) нас підбили? Припустив, аж скроні жаром оповив. От тільки паніки не потрібно! Чомусь саме про це подумалося найперше. Проте, падіння літака здавалося керованим. За штурвалом, бодай, не діти сидять. Крила цілі, салон не розгерметизований. Значить, летимо? Певності не мав, тримався надії. Розбитися у 18 років, у другому за життя польоті… без підготовки. Ні! Літак описав коло, стрімко знижуючись на місто. Детально окреслилися будинки і машини на вулицях. Нарешті деталізувалися люди, які спокійно пересувалися у справах, не звертаючи уваги на наш спуск із неба – маленькі такі рухомі лялечки зі східних казок. Пілоти поступово вирівняли машину, тоді я переконався, що вони є, контролюють зниження на останніх метрах перед контактом із планетою. Бетонна смуга набігла конвеєрною стрічкою, наче її поспіхом підстелили під літак. Легко струсонуло раз, два і пілоти дали оберти у режимі реверсу. Картинка в ілюмінаторі помітно уповільнювалася. Там другим дублем майнула побачена нами два дні тому у військовому кінотеатрі будівля з диспетчерською вежею. Ну просто, як повторний перегляд фільму «Спекотне літо у Кабулі». Залюднений аеровокзал, напис латинкою - K A B U L. Літак не повернув до вокзалу, тримаючи напрямок смуги все далі від цивільних бортів. Ліворуч і праворуч почали траплятися на стоянках десятки військових літаків, вертольотів, а осібно від справної техніки списані і частково розібрані, чи розбиті фюзеляжі повітряних суден. «Салям, шураві!» Нас прийняв міжнародний аеропорт такої цікавої країни, у порівнянні з якою ніяка Куба, та що там Куба, найліпші острівні чи материкові держави не зрівняються ніколи. Всякому бажанню я вмію дати раду, але велике бажання потрапити туди знову іноді просто нестерпне. Хтозна, може то якась інфекція, що викликає залежність від певної країни? Відлік «три роки за рік» пішов дня двадцять п’ятого, лютого, 1984 року. Для початку новоприбулих вишикували шеренгою. Вміст речові мішків вивернули на бетонку. Солдатські пожитьки не радували очі офіцерів. Земних багатств ніхто з собою не прихопив. Цікаво, що такого можна ввезти, чого там немає? Наркотики? Зброю? Через багато місяців достойної служби, коли під моїм ліжком накопичилася колекція не облікованих гранат і іншого вогнепального залізяччя, перший огляд згадувався як маячня. Років через три, завітавши до сусідської кімнати, на ліжку прапорщика замість нього я побачив гранатомет. Замість пояснень, на моє питання сусід відповів: «Нічий. Хочеш - забирай». У перший день служби я може захотів би. Пізніше – ні. Нащо? Дрібні набої до стрілецької зброї, здається, взагалі ніхто не лічив. Та до цього ще повернемося. Тут, на столичному летовищі, ми пройшли митний контроль без митників і взагалі без представників країни, до якої прибули. Перед афганцями не звітували, їм не подавали документи для контролю, їхнього дозволу не питали ніколи і ні про що. І нікому за це соромно не було, - якось, навіть, у голову таке не лізло. Після деяких формальностей нас ескортували через усю столицю до гарнізону, знаковою спорудою якого був штаб славетної сорокової армії. Багатьом відомо, що серце контингенту калатало у колишній резиденції покійного лідера країни Аміна. Наскільки вдалим виявилось розташування, ми оцінили першої ж ночі. Палац маячив над усіма військовими містечками, як Кіліманджаро на африканській рівнині. Треба визнати складність штурмової операції по його захопленню у грудні сімдесят дев’ятого року. Круті схили пагорба, на верхівці якого зведено резиденцію, не викликали ентузіазму у пішого воїна. Але викурювати довготривалою облогою і класти там солдатські життя було розкішшю неприпустимою. Із завданням впоралася спеціальна група «Альфа», поклавши особисту охорону Аміна і його самого. І коли апартаменти передали штабу радянської армії, вони стали головною мішенню у Кабулі на всі роки тієї злочинної війни. Вночі у напрямку штабу коли-не-коли зліталися трасуючі кулі. Стрільці били здалеку щоб шураві ніколи не знали затишку. Небо перехрещувалося вогневими рисками, а за кілька секунд долітало стишене туркотіння кулемету. Бувальці казали: якщо тут трохи пожити, обов'язково побачиш метеорний політ реактивного снаряду. Така-то афганська рулетка – різновид іншої, вдосконалена моджахедами – кулі посилалися навмання, бо вони дурні, а ти, воїне, будь розумний і не стій на дорозі. За теорією ймовірності поцілити у якусь конкретну людину важко, один шанс на тисячі. Втомившись боятися, я ніколи не думав про це і любив прилітати до Кабулу у відрядження. Але цікава думка тих, чия надія на теорію ймовірності не виправдалася.

ID: 896641
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 29.11.2020 21:00:01
© дата внесення змiн: 29.11.2020 21:08:36
автор: Ігор Рубцов

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (101)
В тому числі авторами сайту (3) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Комп'ютер
Г. Орел: - Дитя цивілізації.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Сходова клітка (площина біля дверей, ліфту)
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Парубок
oreol: - козачок, красень юний
Синонім до слова:  Зажадати(кохання)
oreol: - Хотіти до нестями
Синонім до слова:  Море
oreol: - водяна стихія
Синонім до слова:  Море
oreol: - уже не річка, ще не океан
Синонім до слова:  Комп'ютер
oreol: - голова робота
Синонім до слова:  Комп'ютер
oreol: - вхід в матрицю
Синонім до слова:  Комп'ютер
oreol: - цікава іграшка,ця-ця
Синонім до слова:  Комп'ютер
oreol: - без ніг, без рук, а швидкий
Синонім до слова:  Комп'ютер
oreol: - клон хворого
Синонім до слова:  Комп'ютер
oreol: - невдала копія людини
Синонім до слова:  Комп'ютер
oreol: - електронний мозок
Синонім до слова:  Комп'ютер
oreol: - абак
Синонім до слова:  Комп'ютер
oreol: - Програматор
Знайти несловникові синоніми до слова:  Морський
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Довірливий
Рувану Талі: - Мирликий, безвідний, віроснимий
Синонім до слова:  Довірливий
Естет зі стажем: - необпечений життям
Синонім до слова:  Довірливий
Естет зі стажем: - Інфантільний
Синонім до слова:  Парубок
dashavsky: - Батяр. :D
Синонім до слова:  Мама
Світозорянська: - благодатниця, світодайниця
Синонім до слова:  Море
Світозорянська: - Нептунарій, безкраявода, водомир
Синонім до слова:  Гілка дерева
Світозорянська: - відросток стовбура периферійний пагін
Синонім до слова:  Комп'ютер
Світозорянська: - кіберкапище
Синонім до слова:  Зажадати(кохання)
Світозорянська: - закупідонити
Знайти несловникові синоніми до слова:  Зажадати(кохання)
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Алкоголь
Світозорянська: - первак, бімбер, вино, хміль, спирт
Синонім до слова:  Парубок
Світозорянська: - юнак, молодик, парубчина
Синонім до слова:  Парубок
Лепесток: - Хлопець, легень,молодець, пацан,
Синонім до слова:  Парубок
Світлана Сопронюк: - Легінь
Синонім до слова:  Мама
Олен вчитель: - Неня
Синонім до слова:  Мама
Genyk: - Татинка
Синонім до слова:  Море
Genyk: - Океанородич
Синонім до слова:  Комп'ютер
Genyk: - Всезнайко
Синонім до слова:  Комп'ютер
Сніг_на_голову: - ПеКасик, ЕОМчик)
Синонім до слова:  Комп'ютер
Redivivus et ultor: - Кібермозок
Синонім до слова:  Комп'ютер
Сніг_на_голову: - скринька алгоритмів
Синонім до слова:  Комп'ютер
Redivivus et ultor: - мислемашина́
Синонім до слова:  Море
Сніг_на_голову: - Проокеання суперечливо, але...))
Синонім до слова:  Мама
Світлана Сопронюк: - Ненька
Синонім до слова:  Мама
Enol: - Живородниця
Синонім до слова:  Мама
Сніг_на_голову: - менеродиця, життєдайниця
Синонім до слова:  Мама
Серафима Пант: - Всеосяжниця, горішниця, пестунка
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мама
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Море
Сніг_на_голову: - Солеводдя
Синонім до слова:  Старатися
Пантелій Любченко: - Кректати (від напруги)
Нові твори