Передосінні дні, вмиваючись дощем,
Лаштують у дорогу спрагле літо.
Чомусь душа моя закута в гострий щем.
Напевно, трунку келих недопито.
Бринить повітря сивим смутком в'ялих трав.
Доспівує цвіркун прощальні трелі.
На небосхилі в сяйві сонячних заграв
Ще виграють багристі акварелі.
Тарката бджілочка висотує нектар,
Купаючись в ранкових, чистих росах.
Чому ж так тоскно серед скошених отав?
Чому журливо птиці так голосять?
Навіщо клином залишають рідний край,
Торуючи в далекий світ стежину?
Чи знайдуть в чужині пташиний диво-рай?
Адже душа там квилить без упину.
– Тож чуєш, осене? Журбою не вкривай!
Нехай життям нуртується природа!
В зелених шатах ще хизується розмай.
Тумани не торкають літню вроду.
Та осінь злегка сіє фарби золоті,
Вплітаючи в ноктюрн мінорні ноти.
А сонні квіти на земному полотні
Дописують останні натюрморти.
Лаштується в дорогу спрагле літо...
20. 08. 2020 Л. Маковей (Л. Сахмак)
"Трунку келих не допито" в сенсі "недопито п'янких пахощів".
Дуже гарно! 
