Трохи ближче підходь, я давно так чекав лиш на тебе,
Бачиш навстіж до серця розчахнуте вітром вікно?
Зазирни в нього ти, поки в світ я відкрию всі двері,
І за дружбу й любов, відкупорю червоне вино.
Бачиш стертий до крові, затоптаний мій поріг долі?
Витри ноги, заходь та зі мною за стіл ти присядь,
Я хотів би для всіх бути братом чи другом…Та в морі,
Зник безслідно фрегат моїх щирих, наївних бажань.
Я хотів би тобі розказати всю правду про себе,
Схоронивши гріхи, про які знає тільки лиш Бог…
Ти не сердься з небес, на слова мої, втрачена нене,
Я, як всі на землі, проживаю життя лишень в борг.
Я смиренно, як всі, волочу хрест важкий на Голгофу
І торкаюся поглядом, вкотре вже, стрічних людей…
Мені б вилити душу…Хоч би раз в житті мати змогу,
Від навіяних чар відректися зрадливих очей.
Мені б вилити душу та знати, що знову не зрадять,
І по спині, від вістря, кров тепла не буде текти,
Чом так часто мене, хмари сині на небі в даль манять,
Якщо я, на землі тут любов, маю ще берегти.
Якщо маю ще друзів і маю для кого ще жити,
З ким за щастя підняти свій келих з червоним вином…
Розділю зі стола хліб пшеничний з тобою до крихти,
Лиш заходь, якщо друг, а не стій під відкритим вікном.
