Ми всі будуємо свою стіну…
Усе життя, без спокою й спочинку…
Надійну, кам’яну, міцну,
Не залишаючи й малесеньку шпарнику.
Бо за стіною затишно душі…
Загрози буднів не зламають мура…
І так живем: разом, але чужі –
Між душами завжди стіна понура.
Вона для нас – немов святий тотем.
Як ідолу - щодня нові пожертви.
У грудях місце стало вівтарем,
Страхаючись без захисту померти.
А мур вже мертвий, хоч стійкий.
Що знає він про те, як треба жити?
Живе тут страх і хміль висить чіпкий,
Й душа самотня прийде потужити.
Неначе бранка, вбрана в кайдани
Зі слів «А що подумають про мене люди?»
І так щодня… як знаєш – поясни:
Як можна жити й дихати в пів груди?
Та, крім стіни, на світі є любов…
Якоїсь миті підійдеш, побачиш –
Розквітлу мальву між руїн й оков…
І над воскреслою душею сам заплачеш…
