ВИРІС
Тупотіли ніжки по землі,
і сіяла усмішка дитяти,
і тягнулись рученьки малі,
щоб скоріше маму обійняти.
Виріс і зробився, мов чужий:
не така і усмішка привітна,
та і шлях додому заважкий,
та і мама – не така потрібна.
Дибає матусенька сама,
на синочка завше виглядає,
а його – он як! – нема й нема.
Гріх тому, хто матір забуває.
Тупотіли ніжки по землі,
бо несли кульбабки – мамі квіти –
найрідніші рученьки, малі,
щоб її ж… любов’ю не зігріти.
Щоб колись, як ляже сивина
на її вже вицвіле волосся,
залишилась матінка одна,
бо для неї часу не знайшлося.
– Не лишайте, дітки, матерів:
їм же скоро вдалину летіти,
бо не буде, як би не молив,
вибачення в кого попросити.
Тупотіли ніжки по землі,
і сіяла усмішка дитяти,
і тягнулись рученьки малі,
щоб скоріше маму обійняти.
