(до вірша Михайла Гончара «Братові»)
**
О так,
не вічна плоть, що із землі постала…
але ж – була: жила, любила, і немало
слідів лишила, сонце чатувала,
шукала щастя, радості й тепла!
– та смерть забрала... – ні, не вберегла
від неї ні святого, ні Христа
рука небес!.. та в вірі, що воскрес
Син неба – втіха й наша…
А поки ще ми п’ємо долі чашу –
тож пом’янемо, друже, словом серця
того, хто братом був і ліг в цім герці –
і відійшов в світи…
де буде кожен з нас –
і я, і ти...
… …
(не печаль серце, Михайле, ми ж мудрі життям і знаємо:
хто народився – має померти…
тут печаль-туга за одним: аби своє віджити,
відлюбити, щоб не передчасно, щоб так десь
за дев’яносто-сто – та й в дорогу!..)
але ж то не я - то тобою народжене, ось читав твоє - і думалося: і мені б такої пам"яті, і любові такої, і вдячності від того серця, яке буде пам"ятати, згадувати, дорожити спогадомі словом...
доброго дня тобі, Михайле, гарного тижня, сил та здоров"я - жити далі і пам"ятати так рід свій, своє від добра і любові
дякую щиро, прошу пана, але про сто - то маємо прагнути, бо в своє раннє дитинство чув: он Марцін представився, таки сто три протяг, протяг... а он Марфа пішла... - але ж дев"яносто сім топтала ряст!..
а чому й нам не трматися цьої цифри ?- мусимо!