Співала скрипка, й плакала душа її при цім...
Мелодія витала над містом,
де уже зима настала,
та хмарно і похмуро було в нім.
Так ніжно, так проникливо вона
звучала у руках старого майстра,
неначе говорила щось сама,
а він лиш поруч бути намагався.
А люди йшли, занурені в думки,
проблеми і турботи невідривно.
Життя тепер складне, й не до краси
буває багатьом, що і не дивно.
Смичок виводив соло, наче був
провідником між Небом і Землею.
І Ангели присутністю своєю
стирали тугу й додавали сил
усім, хто іще здатен відчувати,
не очерствів душею й пам'ята,
що все на світі може проминати,
лиш не любов, яка завжди - жива!
Вона - мелодія сердець, душі стремління,
усе, що нас тримає у житті.
Це - оберіг, це - сила і спасіння,
свята й велична, навіть в простоті.
На місто тихо вечір напливає....
Хоч звуку скрипки вже давно не чути,
та відблиск дива все ще не минає,
лиш тихо падав сніг, збіливши сірість буднів....
Дякую за оцінку.
Дуже! Так ніжно і проникливо вона... 
Спасибі!
