ще одна знову вільна вдавати втамовану совість_
щезли мари, натомість дошкульно пейзаж шелестить_
ніч мовчанням п’янить, чи забуде гріха випадковість_
серце рветься за груди, “минеться” – нашіптує мить_
далі будуть дощі і важкі перемовини з тінню>
що вже лізе на стіни зачувши глум хтивих богів,
нажила ворогів білокрилих, так спраглих падіння,
здерла срібні прикраси, сховала за посмішку гнів_
ще одну віднесуть хвилі дикого крику за межі,
перекисла сльоза оживляє засохлу палітру_
вже повзуть перші титри на тлі лип та кленів пожежі,
чорний мотлох одежі – потала північного вітру_