– Заграй, маестро, нагадай літа світання.
Хай скрипка й серце журно плачуть в унісон.
В магічних звуках розчинюсь, полину тайно
в далеку юність, що розтанула, мов сон.
В осіннім золоті сумного падолисту,
нехай мелодія летить в осяйну даль.
А я пройдусь старими вулицями міста,
по тих стежках, де не блукала ще печаль.
Знайду знайомий парк, завіяний вітрами.
З роками, певно, він розрісся й загустів.
В туманах сивих обійму старі каштани,
самотню лавку, що змарніла від дощів.
Посиджу мовчки, прочинивши парасолю,
і зовсім байдуже, що раптом задощить.
Адже, там рідне і знайоме все до болю,
з минулим з'єднує тривка, незрима нить.
Нехай мережить сумом пані ностальгія,
не відпускаючи від себе ні на мить.
Підступно спогадами марить, струменіє,
сльозою тоскною невтішно цебенить.
– Не зупиняй, маестро, музики звучання!
Хай скрипка й серце журно плачуть в унісон.
В магічних звуках розчинюсь, полину тайно
в далеку юність, що розтанула, мов сон.
06. 10. 2018 Л. Маковей (Л. Сахмак)
