Моїм землякам-подолянам на чужині
Непереборну силу має Час,
Його відміряв Хронос кожному із нас.
Всьому поклав початок і всьому кінець,
На то він Часу Бог, на то на Нім вінець.
Та обирав не він тобі дороги,
Дивився сам куди ступали ноги.
Була стежина заширока чи тісна,
Вода солена чи прісна,
Холодне чи розпечене каміння,
Сам обирав і обирало твоє вміння.
Якщо обрав то і лети,
Та чужину для себе обирав не ти…
На чужині чужі сніги,
Не визначені в океанах береги,
Вітри чужі без жалю рвуть вітрила,
І нашим соколам ламають крила.
Із хмар чужих чужі дощі і грози
В один потік зливають піт і сльози.
І серце порожніє і долу опускаєш очі,
Душа ж вмирає в нерідній тиші ночі.
Що буде завтра, хіба ти знаєш…
Лиш сон один, коли в тривозі засипаєш,
Як із далека у родове гніздо летиш,
На килим з трав і квітів стати знов спішиш,
До життєдайної води з криниць на Старій Білі,
Черпнути спокій для душі, відчути молодість у тілі.
Крильми, як жайвір, тріпотіти,
В блакитну височінь із ним злетіти.
Торкнутись неба і вітрів,
Пірнути в золото полів
Згорнувши крила, впасти до землі,
Торкнутися хрестів, де родові могили,
У сповіді набратися живої сили.
І, вже окрилений і сильний до нестями,
Піднятись знову над Поділлям, над товтрами…
Ти мрієш, а я тебе благаю,
Мій брате, сестро моя,
Повернись, чекаю!
* фото автора
