Сумну знов розповідь вплітаю у рядки,
В словах римованих, вдаю веселі речі,
Кохання струни рву, паплюжу всі думки,
Щоб серце в грудях вмить прискорило біг втричі.
Відклав вже в сотий раз намріяний дзвінок
І намагаюсь щиро, вирватись із карми,
Вона десь там живе, де небосхил зірок,
Де розливає квітень із відерця барви.
Сидять по янголу на кожному плечі,
За обрій дивляться, рахуючи хмаринки,
Вона десь там тепер, де молоді граки
Шукають в небі синім, серцю половинки.
Нема в її душі для мене і кутка…
З неоднозначними сьогодні почуттями,
Знов до останнього холодного ковтка,
Вона смакує каву ніжними вустами.
А я вже вкотре їй свідомо не дзвоню,
Вона також мені під вечір не напише:
Чи я ще зранку каву, у садочку п’ю,
Під цвітом падаючих вниз рожевих вишень?
Та ковдра складена на кріслі вже лежить,
Вона десь там сама…Допила мабуть каву,
А я чекаю з нетерпінням щастя-мить,
Коли розкрию серце і скажу їй правду.
Завмер в зелено-сірим погляді весь світ.
Я так люблю її, що серце в моїх грудях,
Душі летючої збиває життя ритм,
Але закоханих й боги, мабуть не судять.
Палкі пригадую я поцілунки вуст,
Бо так люблю її, що навіть в сновидіннях,
Пишу про пристрасть грішну і страждання Муз,
І розум свій доводжу знов до божевілля.
