|
ЧАСТИНА 2. ГРА В ІДЕНТИФІКАЦІЮ
Того липневого дня ми з малим втекли з міста на Труханів острів – немає, ні, немає в Києві кращого місця перебути спеку! – Там у річечках і озерах джерельна вода, а під кронами дерев – джерельне повітря; і та вода, і те повітря пестять і охолоджують обпечену літом шкіру, а головне – забирають втому, зажури, суєтні думки, навіяні середмістям. Час на острові спливає непомітно; аж раптом телефонують: «Ти де?» - справді, сонце ще високо, а за годинником вже вечір, ходімо, синку, додому. Повільно пакуємо наплічники, лінькувато вбираємося в міське, неквапливо крокуємо хащами, час від часу перетинаючи сонячні галявинки – і отам, на тих галявинках, отримуєш свій бонус. Якщо чесно бовтався в річці кілька годин, щирий джерельний холод настиг тобі під шкірою, наче брила льоду, а коли ллється на тебе вже по-вечірньому лагідне, але ще потужне сонце, відчуєш той холод знову – в собі, всередині, в м’язах під гарячою шкірою. Надзвичайно! – брила повільно тане, і вистачає її, аби дістатися Пішохідного мосту; далі острів перетворюється на місто, з його спекою, задухою, галасом і метушнею, а ти – на містянина, з його втомою, зажурами, суєтними думками…
Але того дня небо над островом несподівано закрили хмари, а це – нагода для пішохідних мандрів. Труханів доволі великий острів, і західний його берег зовсім не такий, як східний; якщо на Київ острів дивиться гущавинами змішаного лісу, в якому домінують листяні породи дерев, в центрі острова лежить напівпустеля, справжня саванна, де по сліпучо-білому піску де-не-де розкидані кущі, купки дерев і поодинокі велетенські сосни, вражені коли блискавкою, коли – людською недбалістю з вогнем; далі на захід – густіший сосновий ліс, щедріший сосновий дух, товстіший шар сухих голок під ногами, аж доки не впирається ліс у річку – це Десенка, або Чорторий. Отуди ми й подалися під парасолькою, люб’язно утвореною чималою хмарою, що насунулася на Труханів нізвідки, зачепилася за осокір на Матвіївській затоці, та так і висіла над нами аж до вечора.
Спершу йшли лісом, щільною гущавиною, що аж гуде й ворушиться від комарів, і там мали першу зустріч. Яскравий, доволі великий метелик випурхнув з-за наших спин і, наче на замовлення, заходився гарцювати просто перед нами по квіточках, занурюючи в них довгастого гнучкого хоботка. Я зупинився; малий застогнав і теж зупинився; наші лоби, обличчя, вуха, руки та ноги миттю обсіли кровожерливі комахи кількох видів, позагонили в нас давно не гострені жала та заходилися ссати кров. Малий мимрив під ніс щось неприязне, крутив і трусив головою, відбивався ліктями, хвицав і тупцяв; я затамував подих, прицілився камерою й зробив кілька фото; метелик зник, і ми рушили далі, миттю звільнившись від комах-кровопивць.
Лише вдома я роздивився фото, але думка – «десь я тебе бачив» - промайнула одразу. Так, присягаюся, десь я таки бачив цього леопарда: руде тло, чорні цятки та смужки, хвилясті контури крилець, зеленкавий відлив на них і на тулубі, та невже це?..
О, так! Як мені пощастило! Перламутрівка Пандора (Argynnis pandora), або Кардинал! – в колекції моїх вражень вже є розкішний Адмірал, а тепер маю вишуканого Кардинала на додачу! Та що більше я читав про Пандору, тим потужніші сумніви мене охоплювали; по-перше, ці німфаліди мешкають набагато південніше, і на Київщині міг би опинитися хіба якийсь Кардинал-мігрант; по-друге, міграції метеликів явище рідкісне, і аж у таке своє щастя – йти лісом і зустріти мігруючу Пандору – я вірив ледь-ледь. А коли роздивився зображення дійсних, доведених, автентичних Кардиналів у довідниках і на ентомологічних сайтах – щирий смарагдовий спалах, а не метелик! – я в своєму щасті зневірився остаточно; ніяка це не Пандора, це напевно її місцева сестра, перламутрівка велика лісова, або перламутрівка Пафія (Argynnis paphia). Ідентифікацію завершено.
І що? Спіткало мене розчарування? Чи я засмутився тим, що трапився мені метелик, присвячений Пафоській богині, самій Афродиті (звідси – Пафія), а той, що носить ім’я Пандори, не трапився? Воно ж невипадково назвали ту комашку на честь первісної жінки, яка, мовляв, стала причиною всіх наших лих. – Крім прикрої ролі в історії людства, зліплена олімпійцями з глини та води Пандора вирізнялася надзвичайною вродою, мала погляд богині та володіла щедрим кошиком талантів і здібностей, якими обдарували її боги (Пандора буквально «така, що всім обдарована»). Звісно, що з такого щастя вийшло одне суцільне нещастя: краля відкрила свою скриньку, світом розлетілися всі відомі нам лиха та біди, а надія, навпаки, лишилася в скриньці під замком. Так чи ні, але ім’я такої вродливої жіночки напевно дали метелику саме за красиві очі та гарну решту метеликових принад… Як тут не засмутитися?
Аж ніяк – все навпаки! – безпомилкове, безсумнівне визначення метелика сповнило моє серце такої щирої радості, ніби я на Трухановому знайшов Трою, а Шлімана взагалі ніколи не існувало. Ось що воно таке, радість першовідкривача, першопрохідця, першого будь-кого! – Останній раз я так науково та по-першому радів, коли в сьомому класі винайшов електрогенератор на принципі надпровідності, давно відомий людству; моя першість в енергетиці трималася до наступного уроку, але радісне відчуття – я дійшов до цього сам! – пам’ятаю або навіть переживаю досі. Отак із тим метеликом: я щойно зробив відкриття, виокремив з-посеред безмежжя та різноманіття щось одне з власним іменем. А те ім’я в світі знань працює точнісінько так, як ельфійська магія: «Скажи «друг» і заходь»; а за ім’ям відкривається все – про будову, звички, спосіб життя, шкоду та користь. І отак – завдяки імені! – навколишнє безмежжя та різноманіття робиться хай дечім, на дещицю, але краще знаним, бодай для мене одного; та ні! – для нас двох із малим. Ні, що не кажіть, а отакі ігри в ідентифікацію – розвага вишукана, вибаглива, але щедра на винагороду.
Отже, за Пафією є слава метелика з доволі цікавим способом відкладання яєць: самка відкладає перше яйце на стовбурі дерева приблизно на висоті півтора метри; друге – на метр вище, третє, четверте – також метр вище; тоді пурхає до сусіднього дерева – бажано сосни – та повторює операцію, доки не відкладе до сотні яєчок. При цьому метелик не просто піднімається стовбуром дерева вгору – самка рухається навколо стовбура за спіраллю, тому кожне окреме яйце дивиться в іншу сторону світу; комусь із них та пощастить, і буде йому достатньо тепла та сонця, аби визріла та народилася нова велика лісова перламутрівка, перламутрівка Пафія…
…а Пандора нікуди від мене не дінеться. Або вона прилетить на Труханів, або я доїду до її звичайного ареалу: зустрічається вона на Півдні України, а виду цьому поки що нічого не загрожує.
Але те все ще було в мене попереду; тоді ж я крокував лісом, поглядав на малого та намагався згадати, де ж бачив ті леопардові крила – і отак весь час до наступної гри в ідентифікацію, яка чекала на нас просто на узліссі, де починалася труханівська «саванна».
Далі буде
Липень 2018 року
Фото автора
Більше фото до цього тексту тут: facebook.com/MSFedorchenko/posts/971973212981349
ID:
799784
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.07.2018 17:22:22
© дата внесення змiн: 18.07.2018 17:22:22
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
