|
Зимова ніч заглядає у вікно… По кімнаті чути годинник «Тік - так, тік-так».. Знову не спиться.. Але ж і місяць здається не вповні, чи його зовсім немає? Бажання дізнатись, позирнула до вікна, то світло від снігу, добре насипало за два дні. А місяць десь сховався поза хмари, між ними де-не-де ледь-ледь мерехтять зорі. Мабуть зима відтанцювала свої танці, адже останні дні лютого.
На годиннику третя година ночі, чому проснулася? Що вкотре не дає спати? Останнім часом я ніяк не можу збагнути, чомусь мої думки переносять мене у школу. Це ж треба, минуло більше п`ятидесяти років, а все один і той же випадок перед очима, неначе все було зовсім недавно.…
Я народилась і проживала в селищі міського типу Козача – Лопань. Це в Харківській області, з населенням - майже сім тисяч. Воно зовсім не далеко від Росії, якщо брати відстань по залізничному полотні, то лише до двох кілометрів, не більше.
Пригадую, як ми, босонога дітлашня, юрбою бігали, обожнювали грати в ігри; »Квач»,»Хованки». Подалі від будинків й вулиці, між полем й посадкою, стелилася широка дорога вздовж залізничного полотна. О, було де розгулятися. Ми бачили невисокі бетонні стовпчики, пофарбовані в білий колір з двома зеленими смужками, колись це був кордон з Росією. Тоді ж цим зовсім не переймалися, адже був союз.
Цікава назва селища походила від двох значень. Розповідали старші, що в сімнадцятому, вісімнадцятому столітті в цих краях на річці Лопань від переслідування переховувалися вільні козаки. Воно розміщене по дві сторони річки, а річку Лопань назвав один з царів. Одного разу він в кареті - переїжджав через міст, який був збитий з товстих дерев`яних брусків. Карету дуже трусило, ця незручність роздратувала його, він вирішив подивитися, чому ж така дорога? Поспіхом взявся за поручень карети, в цей час з пальця знявся перстень, звичайно ж полетів донизу. Бруски дерев збиті не щільно, перстень впав у воду, от він і висловився «злопала». Від тої пори, як розповідали старші й пішла така назва, а чи то правда, чи легенда, але люди вірили цьому. Річка - красуня, широкою стрічкою тягнулася через селище, по обіч неї широкі, квітучі долини з розлогими вербами, високими стрункими тополями, густими кущами шипшини.
Ми в дитинстві мали можливість біля річки вволю награтися в м`яч, купатися, засмагати, а часом й порибалити.
Дітей, шкільного віку, в селищі багато, тому й мали дві школи. Одна з них, «стара» - так всі її називали, в ній колись вчили «Боже слово», лише після 1920 року зробили семирічне навчання, а згодом восьмирічне.
Друга школа двоповерхова, неподалік від центру, була побудована в 1939 році та на жаль довго дітям навчатися не вдалося, почалася Друга Світова війна. Німецька авіація вщент розбомбила школу. Німці три рази заходили й виходили з селища, багато біди принесли населенню.
Лише в 1952 році відбудована школа прийняла учнів. Красива школа, побудована буквою «П», з просторими класами, здоровими вікнами і широкими коридорами. Школа прославилася в Харківській області, при ній був відкритий музей «Ніхто не забутий - ніщо не забуте». Навіть приїжджало телебачення з Харкова на відкриття цього музею, згодом навіть показали по телебаченню. Я приймала участь в роботі музею, так, як і деякі інші школярі. Нас називали слідопитами, ми знаходили й провідували ветеранів, знаходили матеріали для музею, родичів, фото, листи. За мною був закріплений стенд Володі Головіна, ще до цієї пори пам`ятаю кілька рядків з листа до дружини. Він писав російською мовою -» Отвори потихеньку калитку, дорогая подружка моя, посмотри на дорогу получше по которой меня увели».
Я і в той час й до цієї пори не можу зрозуміти одне, чому всі собі перемоги приписувала комуністична партія? Адже більше загинуло простих бійців і більш тяжку роботу виконує завжди простий народ. Зізнаюся, ці люди в мене визивали неприязнь, я вважала, що так не чесно. І за другим критерієм, вони майже всі стверджували, що Бога немає. Це визивало здивування, адже мої батьки вірили в Бога і нас виховували притримуватися всіх релігійних свят, тож я вважала краще вірити батькам.
Нас ніхто не запитував, чи ми хочемо в жовтенята, чи в піонери, твердили одне, не можна ганьбити школу, партія сказала треба - значить треба.
Нова вчителька з географії прийшла в наш клас в другому півріччі, ми навчалися вже в сьомому класі. Їй було тридцять три роки, саме такий вік, як розіп`яли нашого Всевишнього. Та вона на жаль була зовсім протилежність його навчанням. Занадто пишалася собою, що була членом комуністичної партії. Напевно не було такого уроку, де б не підкреслила, що Бога немає. Сама ж на вигляд доволі симпатична, світло-русяві коси, підстрижена під »Каре», круглолиця, на обличчі декілька веснянок. За статурою відносилася до повненьких жінок, слідкувала за своєю зовнішністю, користувалася косметикою. Приваблива, на перший погляд, ввічлива, але погляд її чорних очей визивав страх.
Вона завжди дивилася на учнів хитро. Любого учня, який був біля дошки змірювала з ніг до голови, немов оцінюючи, а потім обов`язково скаже щось таке, щоб принизити учня, то не так одягнувся, то їй не подобається зачіска.
В післявоєнний час до школи ходили не в формах, не кожна сім`я могла дозволити її придбати, адже життя тільки набирало обертів. До того ж, в Харківській області, літо тисяча дев`ятсот п`ятдесят третього року видалося дуже спекотним, врожай зернових був нікудишнім. В основному сім`ї були не маленькі, прогодуватися було важко, що вже говорити за одяг.
Нас дивувала поведінка цієї вчительки, вона в любій ситуації розхвалювала комуністичну партію. Інший раз було вкотре скаже, «Мені вас доручила комуністична партія, щоб я вас витягнула зі злиднів, тож навчайтеся й пам`ятайте, хто вам зробив таку ласку!».
Ні, ми не могли її прийняти напевно не тільки із-за поведінки, а й тому, як вона одягалася. Занадто короткі спідниці, коли присідала на стілець, вивалювалося жирне тіло, адже розпірки були, можна сказати до сокровенного місця, то по боках, то спереду.
Не соромилася нікого, але ж сьомий клас, це не четвертий, чи п`ятий, в дітей саме перехідний вік. Вчитися хотіли всі, але такої поведінки хлопці не витримали. Хіхікання по класу, коли проходила між рядами парт, навіть вслід кидали кульки з паперу, а часом хлопці стріляли з рогаток. Вона чи не помічала, чи не придавала цьому значення, не звертала уваги, бо продовжувала одягатися так, як й одягалася, як кажуть, в тому самому дусі. Ще зимою, не так все помітно, а з настанням весни, було неприємно бачити гумки з під спідниці, які тримали капронові панчохи. Робила вигляд,, що так й треба, цим не переймалася, до того ж, ще й блузки одягала з великими вирізами на грудях, як тільки нахилиться, то груди мало не випадали з білизни.
Були випадки, що декілька раз залишала четверо самих сміливих хлопців після уроку, читала моралі за поведінку. Особливо в нас у класі був Володя Г., він навіть їй в очі говорив, може б спідниці трохи довші носили та вона тільки після цього приходила, ще сердитіша. Все вихвалялася, що комуністка, що її виховала партія й вона знає в чому їй ходити одягнутій і, як себе поводити. Звичайно учням занижувала оцінки, але скаржитися на неї боялися.
Весняний ранок збирав учнів до школи… Хтось з дівчаток приніс тюльпани з розквітлим бузком, поставив на підвіконня навпроти класу. Біля нього вже стояло декілька учнів, гомоніли, але ніхто не заходив, хтось повідомив, що після миття сохне підлога. З хвилини на хвилину мав продзвеніти дзвоник.. нарешті з класу вискочило декілька хлопців, всміхаючись, в клас пропускали учнів. Голосно дзвонив дзвоник, всі відразу зайняли свої місця, адже перший урок мав бути з географії.
У вікно привітно заглядало сонечко, яскраві промені бігали по квітам, по підвіконні. Нічого поганого й не передбачалося.
З гордо піднятою головою, вчителька зайшла в клас, як завжди привіталася. Взяла журнал, підійшла до вікна, позирнула на букет, згодом подивлялася надвір й одночасно зачитувала прізвища учнів, перевіряла хто є, а кого немає. Аж раптом в двері постукали, до класу зайшов розчервонілий Володя Г., вибачився за запізнення. Вона незадоволено поглянула на нього, потім на годинник, але нічого не сказала, дозволила присісти на своє місце. Цього теплого весняного ранку, одягнена була в коротеньку чорну спідницю, з великою розпіркою збоку і в шовкову, блакитну блузку з вирізом на грудях, кругом якого йшов пишний волан. Вона від нього виглядала, ще пишнішою, хоча на сідницях спідниця так облягала, ледь - ледь не тріщала, немов намагалася приховати її пишне тіло.
Як завжди, вчителька ходила між рядами, розповідала про моря, це була нова тема уроку і визвала Таню Д. до дошки, на якій висіла карта світу. Таня уважно слухала вчительку, в любу хвилину була готова указкою показати, де і яке море розташоване.
Вчителька, нічого не підозрювала, наважилася присісти на стілець… Раптово опинилася на підлозі, задравши ноги догори…
«Ух»,- пронеслося по класу і в кожного з учнів страх в очах, що буде далі? Хтось від несподіванки схопився за голову, хтось рукою собі закрив очі, а хтось стояв розкривши рота, намагаючись приховати усмішку.
Той стілець під нею розсипався, як паперовий будинок. За мить зірвалася з підлоги, схопила одну ніжку від стільця і зі всієї сили вдарила по першій парті. Ніжка в руці розкололася навпіл, одна половина відскочила на підлогу, друга половина залишилася в руці. Зелений відтінок ліг на обличчя, губи трусилися, знервовано махнула рукою в якій тримала кусок ніжки від стільця і нею вдарила по голові Валю С.
Ми були шоковані, хтось з дівчат від несподіванки вирячив очі, хтось знову схопився за голову. Дехто зірвався з місця, просто стояв, намірився підійти до Валі С. Дівчина схопилася за голову, тихо заплакала. Вчителька закричала хриплим голосом,
-Встати! Її чорні очі палали вогнями ненависті, обличчя трусилося, чоло покрилося краплинами поту.
Ми ж звичайно, всі, як один встали, з під лоба позирали на всі сторони… Хтось ледь чутно хіхікав.
Вона крутнулася, кивнула рукою до Тані Д., а потім в сторону парт, дала їй зрозуміти, щоб та йшла на своє місце.Зненацька, зі всієї сили, кинула на підлогу біля дошки другу половину ніжки стільця, ту, що була в руці, поспішаючи вийшла..
Дівчата збіглися до Валі, вона в істериці збирала речі, всі намагалися її заспокоїти, допомогли зібрати речі в портфель. Валя нікому не дала подивитися, що під волоссям на голові, весь час трималася рукою. Схлипувала, сльози котилися наче горошини, махнувши рукою, поспішила додому.
В класі тихо, напевно б було чути, як летить муха, з коридору долинав чийсь голос, але про що мова, не можна було зрозуміти. В клас - першим зайшов директор школи, за ним слідом бліда вчителька з географії і червона, як рак наша класний керівник.
Директор пройшов між рядами парт, суворо подивляючись до кожного учня, підійшов до розібраного стільця, присів, хитаючи головою, зібрав в оберемок. Піднявшись, з сумом подивився на нас, голосно звернувся до вчителів,
- Дізнаєтеся хто це зробив, прийдете з ними до мене в кабінет.
Вчителька з географії поспішила слідом за ним…
Класний керівник не кричала, прочитала мораль за ганебну поведінку. Наполягала, а згодом і вмовляла, щоб зізналися, хто наважився це зробити. Володя таки не витримав, розповів про поведінку вчительки, що не раз їй хлопці робили зауваження щодо одягу. Дівчата одна перед одною розповіли, чому пішла Валя С. додому. Від почутого, вчителька миттєво зблідла, вискочила з класу.
Через декілька хвилин повернулася, дала нам час - один урок на роздуми, щоб зізналися, виказали, хто зважився на такий вчинок? Всі мовчали, як партизани. Що сказати, «діточки», це напевно саме такий вік, впертості, непокірності, проява своєї особистості. Звичайно ж, хтось знав, хто це зробив, але зрадників у класі, дякувати Богу, не знайшлося.
Так і через урок, ніхто і не зізнався, хто ж міг таке зробити, нам дали, ще один урок постояти, подумати. Результату від цього не дочекалися, навчання продовжилося. Але четверо хлопців з класу- наполегливо запросили в кабінет директора школи. Володя Г. також був серед них, але ж в нього було алібі, він запізнився на урок. Ми розуміли, що Володя хитрий хлопець і якщо його хоч раз хтось принизить, він цього не подарує. Були в нього й віддані друзі, тож не обійшлося без їхньої допомоги.
Клас прославився на всю школу своєю поведінкою. Хтось розумів нас, а хтось і ні, але шкода класну керівничку. Вона завжди, коли нам давала поради, ставила на шлях істинний, принаймні вміла підійти так, щоб не принизити учня. Можна сказати, була доброю вчителькою.
Після школи кілька дівчат пішли додому до Валі С. Мені, було її дуже шкода. Мама її жила в Харкові, одружилася вдруге, мала дівчинку від вітчима, а Валя ж жила з бабусею, якій було мабуть років під сімдесят, до того ж бабуся часто хворіла. Я розуміла, як їй боляче, адже без мами не солодко, немає кому поплакати в пелену, як ми часом робили це в дитинстві. Я зростала в великій сім`ї, тут і побилися, і помирилися, про щось поділилася, а їй напевно одненькій дуже важко, адже вона любила бабусю, оберігала її від всяких неприємностей. Валя старалася навчатися добре, щоб не хвилювалася бабуся, хоча деякі предмети їй вдавалися важко, загалом дівчинка спокійна на таких кажуть « Мухи не образить». А за першою партою сиділа, бо в неї були якісь проблеми з зором.
До Валі від школи напевно йти з кілометр. Надворі по - весняному гарно, погода сонячна, легкий, теплий вітерець обвіював обличчя свіжістю. Молоденька травичка, спів пташок підіймали нам настрій, ми емоційно обговорювали подію. Цілу дорогу в догадках, хто ж розібрав той стілець на частини? Ніяк не могли збагнути, як хлопці могли таке витворити, хоча в душі, що й гріха таїти, сміялися від цієї події. І надіялися, що вчителька нарешті буде з розумінням відноситися до нас, без принижень і вихвалянь про свою партію.
Собаки на обійсті не було, тож ми відразу зайшли в хату. Валя лежала в ліжку, біля неї склавши руки сиділа бабуся.
Ніхто навіть не подумав, що Валя приховає все від бабусі, про те, що відбулося в класі. Ми засипали запитаннями її, як вона почувається і відразу розповідали, чим це все закінчилося. Бабуся не сварила Валю, тільки поскаржилася на неї, що нічого не хоче їсти, жалілася на головний біль.
Наступного дня, як завжди в школі вирувало життя….
По коридору гамір, тільки й розмови про вчорашню подію. Біля дверей директора школи ми бачили Валіну бабусю, згодом вона зайшла до нас в клас, повідомила, що Валі краще, що завтра прийде в школу.
Вчительки з географії в цей день у школі не було, » шкільне радіо» гомоніло, що пішла на лікарняний. Та звичайно ж, це перша витівка, що можна було зробити, щоб ухилитися від відповідальності. Та звичайно ж, гадаю на мій погляд, хоча б вибачилася перед бабусею, чи принаймні б поговорила з нею, а то сховалася, як рак між камінцями. Звичайно комуністична партія завжди своїх брала під своє крило, не розбираючись, де правда, де брехня. Це я вже звичайно з життєвого досвіду зробила висновки.
А далі шкільне життя продовжилося, як річка в своєму руслі. Після вихідного дня до нас прийшла нова вчителька з географії, ми були дуже раді. Класний керівник мала розмову з нами на цю тему, призивала бути чемними, повідомила, що і вона, і директор школи вибачилися перед бабусею - за поведінку вчительки з географії. І вкотре просила, щоб зізналися, хто це зробив? Та все було марно. Я пишалася, як і інші учні, що в нас дружній клас…
Проживши життя, чомусь часто не дає спокою цей випадок і чомусь більше шкода дівчини й класну керівничку, чим вчительку з географії. Можливо хтось мене засуджуєю Можливо я не права, хто знає?
Ну от, надворі вже ранок…. По обрію виглядає сонне сонце, сніг виблискує, іскриться, переливається змішаним , білим з блакитним, кольорами, буде гарний день…. На душі спокійно, спогади зігріли серце й душу…. Життя продовжується…
16.03.2018р
ID:
782492
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.03.2018 07:52:07
© дата внесення змiн: 18.02.2021 19:10:02
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Спасибі Ніночко. Ця історія дуже повчальна, глибоко моральна, адже учні виростають і оцінюють вчителя. Твір - супер!
