Пригадую дитячі роки,
Коли коней й корів я пас
Носив з собою все пророка
Кобзар в торбинці кожний раз.
Сідав й читав цілі години
І мов з Тарасом розмовляв.
Бо він є геній для людини
Й за її волю теж страждав.
Ще з малих літ черпнув він лиха
І горе бачив всіх людей.
Народ не жив, а ледве дихав,
Не мав ні днів гарних й ночей.
Бо панщина кругом гуляла.
Всю Україну зайняла.
Кожна сім"я в ярмі конала,
А свита в розкошах жила.
Тарас писав, пишучи й плакав
За людські кривди, за життя.
Не раз з собою й сам балакав
Й моливсь, щоб воля всім прийшла.
Його саджали в каземати
І у солдати постригли.
Хотіли генія зім"яти,
Щоб він не був разом з людьми.
Але душа його кипіла
І серце рвалося туди,
Де стогнала вся Україна,
Де в рабстві були земляки.
Він вірив в волю і в свободу
І відчував кінець ярма.
Й тому звертався до народу
Й писав пророчі ті слова.
І зникла панщина, як іній,
Як і проходить теж гроза.
Та не побачив того геній,
Пішов за скоро із життя.
Бо муштри, каторги і злидні
Укоротили йому вік.
Але слова правдиві, рідні
Заполонили увесь світ.
Він, як живий, все з нами в строю,
І Україна вільна є.
Стоїть над самою горою,
Де наш Дніпро гордо пливе.
Збулись, Тарасе, твої мрії,
Хоч довго, довго ти чекав,
Але не марно свої дії
Ти в світ тоді ще випускав.
= = = =
