я хочу знати ,вірити, плекати
надії мої не відняти
що ми зустрінемося там
де сонце вийде з поміж хмар
де співають ті птахи
що однією з них і будеш ти
навесні?
бо взимку жайворонки не співають
вони мовчать,а з ними ми
вони від холоду, зими.
а я від страху, від нудьги
боючись тобі защебетати
огорнути крилами, і не відпускати
злякалася зими
а страх цей вірний ще тому
що зараз пташку маєш ти одну
іншу пташку, не свою
сказав ти річ собі одну
– досить болю і жалю
крила вона має, а все інше нехай почекає
та ти все ж таки повинен знати
правду нікуди сховати
крила мають всі птахи
та не для того щоб просто махати, а відштовхнутись
і разом літати
куди свої крила ховатимеш ти?
ти ж вже літав і бачив світи
ти бачив те місце, що зветься коханням
так, саме коханням, та не маханням.
коли прилечу я до тебе на грушку
скажеш тихенько на моє вушко
що ти зі мною навчився літати
та падати більше не хочеш, і знати
що є такі крила які маю я
болючі, побиті, великі, а я
скажу що зовсім вони не побиті,
просто чекали однієї миті
коли полетять вони високо в небо.
те небо жорстоке і бачили очі, тоді,
лиш свободу і пройдені ночі
не думала зовсім про тебе, коли залишився ти тут, на землі,
а я полетіла в придумане небо.
тож зараз я буду просити, благати
доведеться – і на коліна ставати!
пусти мене пташко під своє крило
тепле, затишне, щоб мене не змело
ні снігом, ні вітром, ні болем
ні вічно п’янким алкоголем
сказав ти «лети де була, моя миленька пташко, ти ж і не знаєш як було мені важко»
та я вже немаю до кого летіти, кого відчувати і знову любити
я більше не буду, не вмію хотіти
і до завтра не хочу дожити
залишуся тут і буду чекати, аж поки не схочеш мене ти прийняти
на холоді впаду, замерзну,
хай топчуть всі люди
сміятися, бити, кривдити будуть.
без тебе згорю, замерзну я , вмру.
без тебе не я
я вже не живу.
