Ти граєшся з грою,
Ім’я якої притихло,
Принишкло
Грозою зими.
Ось зараз розкинеться
Криком шаленим,
Зворотом твоїх
Пустих листів.
Ти мені надсилаєш
Невидимі букви,
Хоч їх і немає,
Та я відчуваю,
Бо пахне це натиском,
Світиться спрагою
Сказати собі,
А потім мені.
Та мова нівроку нас розлучила,
Несила дізнатися,
Як бути далі.
Тож ти одягаєш брунатне
Пальто й лягаєш на землю,
Щоб злитися з нею.
Мені тоді скажуть,
Що ти зникаєш,
А ти незникомий,
Як ця недоречна любов.
Я вперше не хочу
Забути ім’я,
Воно мені світлом
Сяє здаля.
А хто йому я:
Чи парне блукання,
Чи відлуння в пустелі,
Чи згадка про біль?
Аби не страждання,
Аби не мовчання,
Яким ти промовчиш,
Й воно застрягає в тобі.
P.S. Emel Mathlouthi - Fi Kolli Yawmen
