Повіє холодом з-за хмар і з-за туманів,
Ти стиснеш червоніючі уста
І скажеш тихо: «Скільки було планів»,
А за вікном ще трішки і зима.
І ти чужа у рідному всім світі,
Ти нічия, немає твоїх слів,
По-трохи мерзнуть плечі ненакриті,
Їх так ніхто теплом і не зігрів.
Нікому не потрібна, не кохана,
Захоплена в полон своїх думок,
Колись любила, в очі зазирала,
А нині штиль, не тоне поплавок.
Твій погляд одинокий і безмежний,
Він не шукає в гурті одного,
Ти дивишся так гордо й незалежно,
Але душа, як камінь, йде на дно.
