Щоразу, як беру до рук «Кобзар»,
Із захватом гортаю сторінки,
Мене несе у світанкову даль,
Туди, де виплели собі вінки,
Співаючи й радіючи, дівчата
Зі світлим поглядом лукавим і грайливим,
Де є садки вишневі коло хати,
А за городами широкі золотисті ниви.
Милують око степові простори,
Чарує спів срібноголосий соловейка,
Блукаю цим чарівним світом, й мимоволі
Я зустрічаю ту самотню неньку,
Що плаче тяжко над дитяточком своїм,
Слізьми гіркими землю покриває,
За те, що не полюбить її син,
Бо долі кращої в житті він не пізнає…
І стисне серце в мене у грудях,
І стане жаль мені її до болю…
Та що я можу вдіяти? В цей жах
Ввели людей катівські ті закони!
Гортаю далі… Знову бачу поле,
За ним шляхи широкі та далекі,
Ведуть мене вони аж до самого моря,
І знову повертають, мов лелеку,
На рідну Україну, де сліпці старі
Обіч доріг співають свої думи,
Де з поля йдуть німі плугатарі,
Щоб не порушити тих дум відлуння…
Побачу згодом я ще й гайдамаків,
Мужів народу героїчно-непорушних,
Тяжкою працею наморених батраків,
З яких вже вибили останню душу,
Дніпро широкий, гори величаві,
Степи безкраї, тінисті ліси,
Блакитне небо та кудлаті пишні хмари
Покличуть знов до суму та краси…
Я завтра повернусь до них обов’язково,
І, думаю, що навіть через сотні літ,
Як я, розгорне хтось цю книгу загадкову
І помандрує в той Шевченків дивний світ.
ID:
753692
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 04.10.2017 17:14:04
© дата внесення змiн: 04.10.2017 17:49:22
автор: Anu4ka
Вкажіть причину вашої скарги
|
