Мабуть немає таких людей,які б не любили подорожей. Я теж дуже їх
люблю. Та й усе наше життя-це подорож. Сьогодні я хочу здійснити
подорож у своє,хоч уже й далеке,дитинство. Хоч було воно оповите
смутком і печаллю,(спочатку війна, а потім голод, нестатки,важка праця
з малих років...), та я поринаю у нього,як у .чисту прозору воду,..і
ніби відновлююсь.Так хочеться знову, як колись у дитинстві,вийти
вранці, стати на порозі, охопити поглядом усе навкруг і побачити
окутану вранішньою димкою річку, обрамлену зеленими вербами,розкішними
кущами калини.Усе таке привабливо-чисте, зелене, а небо- синє-синє і
птахи щебечуть, пурхаючи з гілки на гілку. Босоніж пройтися по
траві,постояти біля річки,умитися живильною водою...Ні, спочатку
заглянути у воду,побачити відображення верб, кущів-низом до гори,
зиркнути й на своє відображення, потішитись,відчути,як завмирає серце
від тієї первозданної краси.
Мабуть у кожної дитини,(та й у дорослих теж),були якісь
особливі,улюбленні місця,де вона могла уєдинитися,розібратися з
думками,помріяти,осмислити ту, чи іншу, подію. Врешті-решт поміркувати
наодинці,сховавшись від сторонніх очей. Такими у мене були густі шати
калини,та мій улюблений чагарник,(про них я писала раніше). Це були мої
таємничі місця,про які ніхто не знав. А ще я дуже любила сад,річку та
долину на другому березі річки. Це було улюбнене місце усієї
навколишньої дітвори. Адже тут можна було і погратися, і побігати,і
покупатися, і позагорати. Ще наші батьки називали цю долину-долиною
дитинства,певне і вони проводили на ній багато часу. А ще називали долину "лісом",старожили говорили, що тут колись був ліс. На цій
долині,площею не менше 2 гектарів,нам доводилося випасати своїх
корівок,припинати і напувати телят,пасти гусей. Та ще й
гратися,купатися у річці,а то й просто бродити по шовковистій
траві. Біля нашого городу річка була глибока,а вода в ній чиста і
прозора,але дуже холодна. Та ми все-таки наважувались і часто
купались. Дно річки тут було замулене і тому, якщо хтось
торкався ногами дна,вода ставала каламутною. Тоді ми вискакували з
води,хапали свій благенький одяг і бігли далі вздовж течії. Біля
сусіднього городу річка була значно ширшою і мала піщане дно,тому
купатися там було дуже добре. Річка там була неглибока, тому там
дітлашня могла вчитися плавать. Накупавшись та обсохнувши ми, якщо
дозволяв час,грали в колективні ігри:гилки,цурки,латки, жмурки,а
іноді, і в війну. Розділялися на 2 групи,озброювались палицями та
кілками,це були для нас гвинтівки, автомити і гранати, ділилися на
"наших"і "німців",шлях посеред долини слугував лінією фронту. Іноді
доходило і до рукопашних боїв,появлялися царапини та розбиті носи,а ще
тривалі суперечки,бо ж нікому не хотілося бути "німцями". Дізнавшись
про це дорослі заборонили нам грати у війну. Дівчатка,що,як правило
виконували ролі лікарів та медсестер,погодились.
А хлопчаки з таким поворотом справ були незгодні,і щось пошептавшись
перенесли свої "воєнні"дії у балку. Балка була розміщена неподалік від
долили. За долиною справа і зліва були 2 маленькі вулички,на них було
всього по 5 хат,тому й називалися вони "п"ятихатки-1"
і"п"ятихатки-2". Городи цих вулиць сходились у невеликому вибалку,а
далі за ним була велика балка. Очевидно під час війни там були
жорстокі бої,бо хлопчаки завжди приносили гільзи від патронів і
порох. Тому дорослі нам категорично забороняли туди ходити,та хіба ж
хлопчаків можна було вдержати,вони швидше витримають покарання,ніж
відмовляться від балки. А заборона була викликана ще й тим,що скоро по війні
старші хлопці там щось знайшли і підірвалися. Серед загиблих був і наш
сусід Василько,який опікувався нами і допомагав. В час визволення
нашого села,від нашої хати залишились лише сіни і хатина,а обидві
великі кімнати і сарай було знесено вибуховими хвилями від бомб,які
вибухнули на нашому подвір"ї. Мама соломою та очеретом позатуляла дірки
і ми там деякий час жили. Оскільки ми були ще малі,то розпалювати в
плиті доводилось нашому старшому сусідові Васильку. Якось Василько з двома
товаришами пішли в ту балку,знайшли там якийсь вибуховий
пристрій,зірвалися і всі троє загинули. Тому дорослі і забороняли нам
туди ходити. Та бажання побачити на власні очі,що ж то за
балка,перемогли наші страхи,і от дівчиська наважились, і одного разу
все ж пішли до тієї балки. Спершу ми побачили якісь рови,канави і
ями,та вирви від бомб. Ми їх обережно обминули,вийшли на пагорб і
затамували подохи від незвичайної краси. Все було незаймано-чисте і
свіже:і трава, і кущі,а найбільше квіти:сині сокирки,запашні чебреці і
васильки. А найбільше нас зачарували жовті і бузкові безсмертники. Я вже
їх бачила раніше і знала,що вони не в"януть, і підсихають не змінюючи
кольору. Я ніби й тепер відчуваю усі ті цілющі пахощі,наповнююся
ними,дістаю позитив... Усі ми вчимося у своїх предків мудрості і
працьовитості, такту,шанобливості,дбайливого ставлення до
навколишнього середовища,чесності. А от безпосередньості,щирості,уміння
радіти,правдивості ми,дорослі,повинні вчитися у дітей,адже недаремно
говорять,що тільки очима дитини можна побачити правду,істину суть
речей. І так хочеться,щоб життя дітей
не було окутане димом війни,щоб небо над ними було чистим і
спокійним. А ще хочу побажати усім дітям:
Здороя"я міцного,сюрпризів приємних,
І здійснення планів усіх, й потаємних.
Друзів хороших,сонячних ранків,
Злагоди з рідними,рожевих світанків.
Хай доля дарує лиш світлі літа,
А в серцях довіку живе доброта!
ID:
746481
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.08.2017 11:36:04
© дата внесення змiн: 16.03.2018 23:36:58
автор: геометрія
Вкажіть причину вашої скарги
|
