Літо так швидко , ніби м’ячик, котилося від весни до осені. Ось вже і серпень пройшов по-ловину свого шляху: на городі сушилося бадилля — картопля була вже зібрана; рядки помідорів і перцю, гіркого і солодкого, були розмальовані білою,жовтою, червоною, рожевою, зеленою фарбами.Чітко відчувалося — осінь вже зовсім поруч, бо на вишнях з’явилося жовте листя, яке непомітно обривав вітер, кидаючи його в траву. Ось саме зараз, збираючи врожай, мені згадується, як молодший онучок Вітя вчився розмовляти. Кожного дня в його лексиконі з’являлися нові слова, які іноді були нам зовсім незрозумілими.Ось так було й зі словом «атабор». Віті було півтора року коли він вперше сказав:«Дай атабор».Наташа,молодша донечка,дивилася на синочка і не могла зрозуміти, що ж хоче її дитина.Малого попрохали показати атабор і він радісно вказав пальчиком на помидори,які лежали в відрі. Ми переглянулися,всміхнулися очима і почали розказувати Віті, що треба казати:по-ми-дор. Звичайно, зразу ж нічого не вийшло. Характер онучка ми вже вивчили,якщо він не хоче щось робити чи повторювати, то марно його про це просити. Залишилося набратися терпіння і чекати влучного мо-менту. Через пару тижнів Наташа з дітворою, Аньою і Вітьою, знову приїхали до нас в гості. Віті показували помидор і запитували:що це? А він впевнено і чітко відповідав: атабор.Через деякий час Наташа почала збиратися додому, ми вийшли за двір, щоб провести донечку з дітлахами і я раптом промовила: «А Вітя не поїде додому, поки не скаже: помидор», — і підморгнула донечці. А треба сказати,що Вітя — дуже домашня дитина. І гіршого для нього не було, як залишитися без причини в діда і баби. Ні іграшки, ні цукерки не допомагали. Вітя дивився на нас і розумів, що це не жарт. Декілька разів його по черзі прохали повторити:помидор, але в відповідь була тиша.Не хотілося, щоб малий розплакався, але і відступати теж не було куди. Час йшов, ми стояли серед вулиці і чекали дива. Я, бачучи,що треба шукати якийсь вихід з цієї ситуації,сказала:«Так,Наташа,тобі ніколи,нехай Вітя залишається у нас і ми обов’язково завтра будемо помидор називати помидором”. Повернулася до Віті і раптом, він чітко, з першого разу викрикнув: по-ми-дор! і задоволено всміхнувся. Ще декілька разів ми повторили з ним слово «помидор» і Вітя нетерпляче,махаючи нам рукою, поїхав додому.Правда, ще не раз само собою говорилося «ата…», але зразу ж онучок виправляв свою помилку.
А ще слово «біленький» Вітя чомусь довго говорив «бівенький». І,коли ми йому робили зауваження, він здивовано говорив: «Я ж і кажу — бівенький». Допоміг правильно промовляти важке слово випадок. Одного разу Наташа з Вітьою стояли на автобусній зупинці, а її знайома Аня почала розмовляти з малим. Ось проїхала біла легковушка ,Вітя уважно дивився їй вслід, а Аня запитала: «Вітя, а якого кольору машина?». Він і відповів: «Бівенька».Аня здивовано промовила: «Бівенька?». Вітя розгублено і здивовано повторив: «Я ж і кажу — бі-вень-ка». Але Аня перепитала:«Бівень-ка?».І так декілька разів. І ось, онук не витримав того, що така доросла тьотя, а не може правильно говорити таке легке слово, чітко і роздратовано сказав: «Бі-лень-ка!». Аня всміхнулася і сказала: «Ну ось, і я ж кажу — бі-лень-ка».Так несподівано ще одне слово Вітя став говорити правильно.
А старшу сестричку Аню, він довго називав Авою. Чому? Можливо йому так подобалося її називати.Непомітно,з часом, слово Ава кудись зникло і Вітя почав називати сестричку Анею.
Цілий вечір ми з чоловіком згадуємо знову і знову, як найменшенький онучок вчився правильно говорити слова.
Згадалося й своє...
