|
Що за диво? Край дороги, серед острівців першої травневої зелені засяяло маленьке пухнасте сонечко! Направило своє яскраво-жовте очко до неба, наче замислило висушити тоненькі вологі пелюсточки. Квітку оточували широкі ніжно-зелені зубчасті листочки, захищаючи від вітру й узбічної пилюки. Спочатку квітці здалося, що вона є самотня на цілому світі й вона засумувала. Але скоро над її голівкою хтось, наче блискавка, пронісся туди-сюди, а через хвилинку й зовсім затримався в повітрі:
- Ти хто? Звідки ти? Я бачу тебе вперше. От я, наприклад, Бабка, це ім`я таке. А як ти звешся?
- А я - Кульбабка, я квітка. Щойно отут народилася. Але мені боязко тут рости в самоті.
- Давай затоваришуємо. Полетіли зі мною до озера! Це за селом, недалеко.
- А як це - товаришувати? І як це - літати? Я не вмію.
- Це дуже просто, до друга можна завітати, коли забажаєш. От, наприклад, від тебе солодким соком тхне, я можу прилітати до тебе за солоденьким. А літати - ще простіше: крильця розгорни й пірнай у безкрає небо!
- На солодкий сік прилітай, мені не жаль, а літати я не зможу, крильців-бо не маю.
Так і подружилися ніжна весняна квітка з безтурботною Бабкою. Вони ще декілька разів зустрічалися, та Бабка не хотіла сидіти біля Кульбабки, лінувалася розказувати про те, що бачила під час своїх подорожей, і, поласувавши солодким нектаром, надовго зникала. А солодкого нектару згодом ставало замаль.
Кульбабка нудьгувала за другом, та не знала, як принадити його на довше. З такої біди голівка у квіточки посивіла й, коли вона все ж спробувала підвестися і злетіти вгору, волоссячко з голівки полетіло геть. Ранком у крапельці роси Кульбабка не пізнала себе - з люстерка дивилася сумна й гола бубка на зів`ялій стеблинці. Гірко плакала Кульбабка, та не втрачала віри у справжню дружбу, вірила, що колись велика й зрадлива Комаха із слюдяними крильми, яка пообіцяла бути вірним другом, обов`язково повернеться.
Кульбабчине волоссячко, а це було її насіннячко, розлетілося навкруги, підхоплене свіжим вітерцем й подекуди занурилося в земельку,вчепилося, пустило коріннячко і дало життя новим жовтим і вологим яскравим квітам.
Надія не вмирає. Жовтоокі пухнасті квіти радіють волі, блакитному небу, сонячному теплу і чекають, адже дружба - почуття могутнє й щастить тому, кому довелося знайти у житті вірного і надійного друга.
ID:
723276
Рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата надходження: 13.03.2017 15:29:46
© дата внесення змiн: 13.03.2017 17:54:17
автор: Борисовна
Вкажіть причину вашої скарги
|
А ще зрозуміло, чому чоловіки сивіють і лисіють... Бо ж дають нове життя! 
