79. Буремний 2006.2.
19.11.2016* 14:00
Літо ми зустріли радісно: школа закінчена, можна відсипатися на Дачі, хоча я і досаждав синам: Світозару задали за літо зробити багато етюдів та начерків, а Дарія я почав готувати до вступу до Художки, то теж примушував малювати. Світозар реагував на це бурхливо, а Дарій – у своїй манері погоджуватися з усім, але робити тільки те, до чого душа лежить.
Але з якою насолодою ми спали! Свіже повітря, проста, але майже повністю натуральна їжа, увечері щось цікаве по телебаченню – для цього ми вкладалися на горищі втрьох паралельно, телевізор в ногах і відчуття повної свободи!
І купання на стрімкій річці Ірпінь, хоча після того, як виходили з води, налітали ґедзі та комари.
І походи через річку в ліс по гриби! Могутні дуби та сосни, густа поросль кущів і високі трави – все це дурманить і одноразово немов крила дає, бо повітря немов саме втікає в легені.
А увечері, після вечері, в компанії мого брата Валентина і його дружини Свєти, а то і без них, вихід на поле, яке розкинулося між Дачним містечком до 800 «дворів» та річкою Ірпінь і захват від краєвиду – вільний простір аж до обрію, хмари розмальовані сонцем, що сідає, в помаранчеве-червоні сполохи, вологе повітря, яке насичене випарами польових трав! Навіть армади комарів не були на заваді!
У мене закінчувалася відпустка і я починав їздити на роботу з Дачі, але увечері ми святкували вечерею моє повернення, адже я завжди привозив щось смачне.
Почав знову багато отримувати інформації по Контакту і ретельно записувати це в зошит.
На початку серпня ми отримали цікаву пропозицію і повернулися до Києва. Зразу же пішли по традиції до музеїв Академії Наук, але тепер сини іншими очима дивилися на антропологічні, зоологічні, біологічні, геологічні та археологічні експонати.
Ми вийшли із Музеїв і йшли вниз по вулиці Богдана Хмельницького – в наші наміри входило через підземний перехід на розі цієї вулиці і Пушкінської перейти на Пушкінську, пройти уверх по ній до Прорізної і там, на куту двох вулиць в кафе «Зустріч» традиційно куштувати: я – кава і бутерброд до неї, а хлопці – соки та різні солодкі речі з борошна.
До підземного переходу було кроків 10. Хлопці йшли на крок попереду мене і бурхливо обговорювали побачене в музеях, а я про щось думав і йшов опустивши голову, дивився під ноги. І раптом мене немов щось штовхнуло із середини – я різко підняв голову і побачив, що праворуч від мене, мені назустріч іде мати моїх синів.
Вона була одягнута в білі стильні джинси і в білу красиву блузку.
Вона не дивилася на хлопців, тільки на мене, і в її погляді було стільки презирства, стільки зверхності, що у мене перебило дихання. Ми мовчки пройшли один повз одного і тоді я тихо сказав:
- Хлопці! Тільки що повз нас пройшла ваша мати!
- Де? – вони різко оглянулися назад. – Нікого нема!
Я оглянувся теж. І дійсно, за нашими спинами її не було, тільки декілька перехожих. Мене кинуло в жар: так от як це може проявлятися, гра у двійників. Паранормаліка! Про подібне читав, але щоб зі мною таке трапилося не міг і подумати. Знав: якщо це розказати при нагоді їй, то вона буде здивована, адже вона фізично була десь за межами України.
Гра Пранормаліки!
