Моя кров – як вино – обпікає й п’янить.
Повертаюсь до світу де мрії.
Все зникає і більше ніщо не болить,
Тільки серце потроху лиш мліє.
Як розпечене срібло на шкіру мою –
Одночасно пече і співає.
Знову злісно об стіни себе б’ю і б’ю,
Бо не знаю, як бути. Не знаю!
Невже знову я вплутуюсь в те, в що не слід –
Як завжди –, і ховаюсь від того.
Моє серце лиш спить – ні, на ньому не лід,
Але скоро і сон піде з нього.
З кожним разом все більше себе пізнаю
І знаходжу в собі нові грані.
Знову й знову ламаю систему свою,
Хоч й знаходжусь в інертному стані.
Усе ніби нормально – як люди живу,
Повертаюсь до вічних традицій.
І систему стару, ніби свіжу й нову,
Розглядаю з незвичних позицій.
Що робити, не знаю – це дивне життя,
Бо за видихом вдих раз за разом.
Й люди одне за одним, думки й почуття,
Бо душа з серцем завжди десь разом.
