..звик неправдою повторювати контури моїх губ, але не сьогодні -
тануть твої заперечення, мовби лід, покладений до мікрохвильовки,
я ані хвилини не дозволяла собі сумніватись у причині кожної запаленої у твоїх пальцях цигарці,
натомість даруючи собі можливість на довгострокові виправдання будь-якого зі снів і не тільки,
де ти щоразу мені відмовляєш..
і що я можу зробити супроти оцих стоголосих хоралів "ні"? хіба що прокинутись,
висмикнути штекер повторюваності із себе, ніби з резетки,
тиша пульсує в мені, як у спорожнілій після гостей кімнаті, і я ловлю себе на думці, що мені приємна оця порожність -
коли більше ніхто не має прийти, коли все, що мало статись, вже сталось -
напевне, так робить назустріч свій перший крок старість?..
від зів'яленого тобою мовчання пахне тонко і делікатно ладаном -
як ти, обеззброююче жіночно, так, що не втримати пальців в кишенях жакету,
і вони рвуться до тебе ніжністю крізь кілометри, мов крізь сніги конвалії -
бодай би на півсекунди, але - доторкнутись..
але вислизає з-під дотику шкіра, немов шовкова постільна білизна,
і не в моїх силах надалі закидати свою таємницю жменями чорнозему,
все одно я настільки вже звикла до присмаку солі на своїх губах, що сама стала солоною,
як сльозинка, що тримається на кінчику вії усупереч силі тяжіння..
і тепер зроби глибокий видих і вдихни оцей день, надмірно насичений киснем,
дощі пройшли наскрізно крізь наші тіла кулеметною чергою, проте - ми вижили,
не порушивши ані кордону між нашими власними життями, що тепер видаються мені державами,
де відлунює моя ніжність питанням без відповіді,
де відлунює моя ніжність нескінченним прощанням..
