Я йду по узбіччю, кудись поспішаю,
І йду по прямій, повороти минаю.
Біжу, все біжу, і зась- зупинилась,
Поглянула вбік, придивилась.
Обабіч дороги безхатько лежить,
Йому чомусь боляче, він ледь не кричить :
"Дівчино, люба, рятуй, поможи,
Побили мене й , мов тварюку, кинули сюди.
Я лише заговорив до дівчини рудої,
Сказав, що мов сонечко ясне вона,
Що завжди мріяв мати дитину колись,
Але сталося так, що хоч до курей просись.
Вона посміхнулась, тоді й відійшла.
А там її мама підійшла,
І тато прийшов.
Та й почав мене бити, не знаю й за що?
Дівчино, люба, рятуй. Не йди.."
Я розвернулась: "Бач який!
Мені ж не до тебе. Лежиш, та й лежи!"
І далі продовжила собі йти.
Пройшов тиждень, чи, може, і три.
Знову спішу я кудись. Треба йти.
Знов повороти усі оминаю,
Йду по прямій, нічого не помічаю.
Беру телефон- подзвонити потрібно.
Я запізнююсь, треба добігти.
Вирішую трішечки час скоротити.
Із узбіччя на дорогу вибігаю,
Крок роблю, та мене хтось штовхає.
Я падаю. Боляче. Розвертаюсь, Пристала.
Безхатько лежить машиною збитий,
Якби не він, я могла б і не жити.
