Як Всесвіту карта затято просилась до рук,
І кликали вперто магічні вогні космодромів,
Коли ще не звідав рокованих втрат і розлук –
Чомусь не тривожила серця дорога додому.
…Розбіглись овиди із ликом розвеснених мрій,
Усотував душу в дари і юдоль ойкумени,
І все ж, як раніш, укладав із судьбою парі.
Дорога додому вже ніжно горнулась до мене.
Тепер сумніваюсь, у кого з нас більше сивин –
У сущого мене, чи вічно холодного січня?
Згорнулось минуле сувоями ретро-картин.
Дорога додому мене все настійніше кличе.
Напевне тому, що раптово упав бастіон,
Й тяжіння вітчизни – свята і одвічна молитва,
Що діє в природі насправді високий закон –
Завершить останні, де перші судилось ступити.
Вікторе, Ви вкотре підтвердили, яка сила поетичного слова: тут воєдино злились вічність і людина, чужина і батьківщина, доля і обов*язок.
Глибокофілософський твір, але такий близький і зрозумілий. Щасти Вам!. Обираю.
stawitscky відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибі за добрі слова, я теж Вам зичу добра і благополуччя!