Знов догорає свічка на столі.
Чиєсь життя? Чи може просто вогник?
Таких, як я, у світі сотні, тисячі,
Що по життю пливуть неначе човник.
Він лиш виходить в океан життя,
Попереду довга, важка дорога
До кращого майбутнього, буття.
Можливо, щастя там? А може і тривога?
Але тОго ніхто точно не знає,
Бо лиш актори ми, нам ролі роздали.
Та хтось ту п'єсу дописати забуває,
І нам доводиться дописувать самим.
Самі ми обираємо з ким плити:
Берем коханих, друзів чи сім'ю...
Самі ми обираємо, як жити:
По правді чи на вигоду свою...
Ми кожну стрічку пишем по-новому.
Хтось пише й грає так, щоб знали всі,
А хтось приховує свій біль, свій жаль і втому
І не дає на людях впасть й сльозі.
Та що б ми не творили, не писали,
Як би не грали, а кінець для всіх один...
Але, все ж граймо так, щоб нас запам'ятали,
Щоб критики "На бісс!" сказать могли!
Так, так... головне "зарисоватись"..., а там хоть тринь-трава))) А як по мені, поезія - це особливий іструмент пізнання світу і самоідентифікації наскільки ти людина.)))
Ольга Ващук відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ну чому ж "зарисоватись"? Я вважаю, що за життя людина має показати, проявити себе та ввесь свій потенціал. Інакше для чого жити, якщо пливти за течією і ні в чому не самореалізовуватись.
