Я запросив до герцю Довгов’язого.
Скрипить повітря зимнього ропа.
Я все стерплю… і дотик леза-пазура.
Хай, лишень, твої тіні не чіпа!
Танцюю я, як флібустьєр на реї.
Він думає, що я зійшов з ума.
А Сонце… наче пуп’янок лілеї
утоне скоро – …вже його нема.
Біс лялькою душі моєї бавиться,
перебирає сутінками мжу.
Я вигинаюсь, наче вербна палиця,
зап’ястки підставляючи ножу.
Солодкий я у пару Довгов’язому.
«Чого стоїш? Хапай її за хвіст!»,
гукає він, виблискуючи стразами,
круг шиї перекручених, намист.
Ждуть глядачі фінального удару,
кудлатий пес звисає у язик.
Я прогоню у закут чорну хмару,
я перекину біль на лівий бік.
Танцюю я, як флібустьєр на реї.
А хто ж то шкерта держить у руці?
Анапест, дактиль, ямби і хореї
тріщать, як шиї зламані хребці.
Я запросив до герцю Довгов’язого.
Я знаю – він боїться висоти!
Тож, тінь ножа ховаючи за пазуху,
тобі кричу я: «Крихітко, лети!».
