Не клич мене назад – у нашу юність,
Минулому немає вороття,
Хоча твоє кохання не забулось,
Та ми не змозі зупинить життя.
З роками все давно уже змінилось,
Я не така,як сорок літ назад,
Хоча в душі навіки залишилось
Твоє кохання – як квітучий сад…
Вже сивина і зморшки на обличчі,
Але душа легка і молода,
І щастя хочеться в любому віці,
Хоч збігли роки, як стрімка вода…
Хай все залишиться, не треба руйнувати,
Ламати долі – це вже не для нас,
Бо ми тепер повинні цінувати
Свій кожен день, свій кожен час.
І цінувати тих, хто з нами поряд,
Хто нам присвячував своє життя,
Я збережу в душі твій ніжний погляд,
На все життя, навік, до забуття…
Перше кохання залишається назавжди, як би не склалося життя. Бо то була наша юність. Просто найкращий час. Вірш, Любо, мудрий, майстерний, просто прекрасний.
LubovShemet відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ларочко, спасибі за добрі слова. Я в фотоальбомі виклала декілька світлин. Можеш зазирнути у мою юність...
А ми ж такі, що нас забути не можливо....
Цей вірщ прекрасний - це наше життя! 
