Лушпинням слів засмічено думки,
порожній пафос виїв серцевину,
і кидається прудко навтьоки,
вертиться і танцює без упину
магічне слово правди й гіркоти,
неначе кулька ртуті невловима.
Давай своїм мовчанням – я і ти—
вшануємо тяжку свою провину.
Що заклики? Хто винен, як не ми,
у тому, що століттями щосили
країна наша рухала крильми,
але у небо так і не злетіла;
що діти обдаровані її,
зухвало переманені чужинцем,
байдужі—існувати їй чи ні,
а чи троянським втішитись гостинцем.
Із пафосу гучного сміючись,
вони тихцем свою провадять справу,
доводячи, що й нині, як колись,
емоціями дрібно, без угаву
ми сліпо й несвідомо живемо...
Як довго ми молились і просили!
Давай тепер удвох помовчимо —
лише у тиші дух черпає сили.
Гарний вірш, хоча все одно - баба яга проти. Просто звучить як епітафія. Від цього коробить.
Вікторія Т. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Невже? А мені здавалось, що закінчення дає надію (наскільки це можливо).
Думала, в нас психологічна несумісність. Подивилась--аж ні, ми народились під однім сузір'ям.
От і вір після цього астрології!
Справедливо, самокртично, злободенн! В дужках треба додати - на конкурс гімнів України... Певен: саме такий займе перше місце! Не жартую, Вікторіє! Бо наразі нема чим годитись!
Вікторія Т. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, але цей вірш, звичайно, не на конкурс. Втім, Ви як у воду дивились--він був написаний після того, як я начиталась віршів, присланих на патріотичний конкурс в якомусь журналі. І ще запам"яталось, як на форумі жінка з Росії виговорювала: "У вас, украинцев, только одни эмоции...", ну і далі в тому ж дусі.
А хіба не так? Нам їсти нема чого, частина території окупована, розруха в економіці, а ми, пардон, у гімни (а) вдарились! 
