А що тобі, дівчинко?
Знову чомусь ти сумна…
Зі стін Колізею зухвало сміються химери…
Чому дозволяєш?.. налила б тобі я вина...
Не питимеш, знаю,
із грішного мого фужера…
Тому – відпусти…
Хай тужливо заграє Маестро…
Не хочеш вина, то візьми оцих стиглих ожин
Із наших лісів… пам’ятаєш?.. Ну що тобі? Сестро?!...
До тебе я - росами…
травами… диких стежин…
настільки повнокартинні створюєте сюжети, завершені у композиції і логіці твору, - як маленька повість, як вистава одного життя, одного актора, ніби маленька п"єса із часів великих епох, де люди можуть бачити себе у всяких ролх -і зіграти готові будь-яку роль. бо пройшли через щось вище, ніж буденні дні, бо пізнали себе і сввіт так, як не може пізнати його приземлена душа, - творите вірш, як маленьке короткометражне кіно із серії "життя справжніх почуттів, яким ніколи не судилося бути..."
от і приходиш до вас більше, ніж прочитаати - побачити миті із чиєїсь долі...
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
бо то й справді є миті із чийогось життя..чи-з мого...бо життя-і є велика вистава...чи п"єса і створювати нічого не треба..треба тільки встигати записувати те...що грає нам життя...Дякую!Касьяне
Ах, сестричко, птаха біла
На моїй долоні сіла...
Пригорнулась, як маленька...
Красно дякую, рідненька!!!
*******
дякую, моя люба, за теплу зустріч, за гостину, за подорож у заповітні ліси, за тепло!
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
і створювати нічого не треба..треба тільки встигати записувати те...що грає нам життя...Дякую!Касьяне 
у нас ще будуть зустрічі...я знаю... 
Скільки ніжності і турботи... 
Чудово, Наталочко! 
Краще вина...