Ця спрагла ніч…
Розсипане намисто…
І раптом щось – гронується в мені…
Ми віч -на–віч… Буденне сіре місто…
Воно – зникає…
зникне… ці вогні…
Оці вогні…
Не поспішай… не треба…
Я хочу довго йти серед пустель…
Вдихати зорі...місяць... вітер!.. небо!!!..
Не поспішай…
вогні твоїх осель
Побачити…
Ідеш мені назустріч,
Як бедуїн із флягою в руках…
Ти міг би йти… та… зрештою – не мусиш…
Ти просто знаєш –
я сама в - пісках…
Ця спрагла ніч…
Розсипане намисто…
Не поспішай… по краплі… тільки так…
… зникають зорі… місяць… спрага Стіксу…
І ми з тобою…
в золотих… пісках…
Гарно, загадково, містично!
Справжня річка Стікс протікала в древній Аркадії. Вода цієї ріки падала в ущелину і вважалась отруйною. Вважають, що цей факт послужив грекам вигадати легенду про підземну річку Стікс, яка оточувала царство мертвих. Клятву на воді Стіксу вважали священною, за порушення її карали смертю.
Ось таке пригадується мені з древньої міфології.
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
так..міфологія-цікава штука..чи є в ній якась доля правди-можна тільки здогадуватись...Дякую!Світланко
Ми віч -на–віч… Буденне сіре місто…
Щиро дякую ВАМ! 
