Яка ж та темінь? Що там за землею?
Чи світло там, куди ми всі біжімо?
Щоб врешті пурпурово-зимну ниву
Обжати збалахоненою Нею.
Вона (смерть) дуже необачна
Нам подає до безлічі уникнень
Від того, щоби ми навіки зникли,
Підтверджуючи тезу: “Все – на краще”.
Щоб по-смерті нас згадували з сумом,
Нам доля надає з десяток шансів
Відчути, то ярмо сірих вигнанців,
То вічних блазнів, не скорених глумом.
А ще, чудова доля посилає,
Ізвідки не доїдеш аж до смерті.
Ні факсом, ні є-мейлом, ні в конверті.
Туди пошле, чого ніде немає.
І ніде, ні в кого шляху спитати,
Як те пройти, щоб і дійти і жити.
Щоб не обходити, і в той час – не вступити.
Щоб вибрати одну і не вертати…
Коли вмирають пожиті діди
І ще не пожиті батьки вмирають,
То небеса навіщось нас карають
За непростимі, в більшості не нашії гріхи.
Ю.П. 2004р.
https://youtu.be/PRwXa_QALF4
