Її фотографію я маю давно. Надто давно, щоб пригадати коли саме. Можливо років з 15! Сама подарувала мені, коли прощалися перед її неминучим відїздом додому. Так було вже декілька літ підряд, вона приїзджала, ми були разом, потім вона їхала назад у своє провінційне містечко на заході. Я лишався у селі. Постійні розставання і зустрічі закалили серце і душу. Потім я зрозумів для чого! І вдячний за цю закалку, правда, кому не знаю, може життю!
Отак і перед тим відїздом, ми промовляли один одному слова, про те що, писатимемо, незабудемо і будемо любити. Будемо любити! Любити! Але цього разу вона мені подарувала фото. Просте фото з салону фотографій. Вона там вдумливо сидить на кріслі – качалці і безпечно з погордою дивиться в майбутнє. Певно безхмарне і втішене моральними і матеріальними достатками. На задньому фоні фото ширма, із блакитного і пурпурного кольорів. Нічого дивного в тому, що фотограф обрав саме, таке місце розположення, але та ширма ніби ділили її навпіл, чи то її життя - навпіл! Дивлячись фото я не думав про це тоді, про розподіл її життя. Лише пізніше, значно пізніше почав, у тому фото, вбачати такі деталі, які раніше були скриті від мого розуміння.
Те фото для мене стало, улюбленим предметом розглядання. Хтось каже, що любить дивитися на захід сонця, комусь море, комусь вогонь. Мені її фото! Ну, захід сонця є і буде, допоки я живу. Буде зі мною завжди. Тільки потрібно не полінуватися, пожертвувати годиною сну і він є- дивись, насолоджуйся! Хтось скаже, по смерті його не буде! А мені, по барабану буде по смерті, мене не буде, не те що моїх поглядів «ізумлєнія» від природних явищ. Те ж саме з морем і вогнем. Розпалив вогонь і насолоджуйся!
А її не стало в моєму житті! Як не стало? Просто! Була вона, щоліта, протягом багатьох років. А потім не стало і все! Не те щоб зовсім, а просто не стало для мене. Дивно, але у когось вона зявилась, а у мене не стало! Не те, що я її любив. Не в тому справа! Та і не любив, якщо чесно! Просто не приємно, що була і раптом не стало. Не дивилась на мене, незачіпала руками мого волосся, не шепотіла у вухо, не лоскотала віями моїх щік. Не слухала моїх віршів!
Лише те фото з ширмою до і після! Де вона по - середині сцени, а фактично по середині мого життя!
І не те, щоб я сумував особливо, чи бився в конвульсіях, чи бухав. Просто не вистачало того всього. І те затерте тепер фото, яке так не зручно поділило моє життя! Я навіть не знаю, для чого я про це думаю, чому думки викладаю на папір. Просто не розумію, чи я кохав чи ні! І чому саме так: захід сонця, море, вогонь зі мною до смерті, а її рук, волосся, вій нема…
ID:
542057
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.12.2014 13:02:35
© дата внесення змiн: 07.12.2014 13:07:01
автор: Андрій Толіч
Вкажіть причину вашої скарги
|
