А інколи втрачаю я надію.
І вже не хочеться мені нікуди йти.
І я вже майже ні у що не вірю,
І вже не люблю, як ти не крути.
В такі часи не маю майже сили,
Щоб хоч би встати і зробити щось.
Все небо сіре, навіть якщо синє,
І вже не є для мене стимулом той «Хтось».
Я вже не хочу ну нічого відчувати.
Мені вже майже байдуже, але
Я ще й встигаю на усіх так накричати,
Що не позбутись потім тих проблем.
О, як би я хотіла зрозуміти,
Як ти завжди лишаєшся живим.
Як ти тримаєшся крізь біль, мов діти –
Простим. І пробачаєш ти усім.
Я не доп́ишу, певно, вже нічого,
Бо все вже сказано було давно.
Лише спитатися немає в кого,
Чому ми завжди тільки стоїмо.
