Ти вкляк надовго у багно історії,
Ставши магнітним погруддям,
Перед яким складають погляди незнання
Та багряні квіти.
Тільки пісень не чутно там,
Де немає міст,
Тож голосіння приписують вітрові,
Що приносить самотність зим,
Та ти їх ждеш.
А потім поробиш із себе музей
Приреченості,
Щоби побачити сотні меж
Із цілунків, які чергуються з опіками.
Все ж не помреш заквітчаним життям,
Спершу тінь солодкава світанку
Зронить свій доторк на твоє
Тлінне чоло,
Так приходить найбажаніше після втоми,
Так проходиш повз світовість ти.