Мілош завжди любов свою Марту, жінку із скандинавським характером, українським тілом та східно-польським акцентом. І навіть коли її легені перестали працювати в тандемі із здоровою свідомістю, і усі архаїчні людські інстинкти у ній позасинали разом із бронхіальними хрипами – він продовжував любити її: мовчазну, стомлену, виснажену, наче літню очеретину, тривожну і неспокійну, піклуючись за нею, заправляючи ковдру, цілуючи у чоло, засинаючи поряд.
Часом мені здається, що сутність чоловічої любові у перманентному інстинкті піклуватися жінкою за будь-якої погоди, за будь-якого віку, при будь-якій непримиренній гордості і образі, допоки вона з тобою…і вічність опісля неї…